Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Але син мене вже не чує. Він разом з друзями обліплюють тренера з усіх боків.

Повз мене проходить велика кількість людей: батьки, що прийшли підтримати своїх дітей; тренера, які готували команди до турніру; організатори та спонсори, місцеве телебачення та журналісти.

Розглядаю їх від нудьги, поки Тім стоїть з друзями та тренером.  Згадую про те, що не записала в нотатник, коли відбудеться наступна гра Тіма. Здається, у четвер. Треба не забути напередодні відпроситися в Тітова. Сподіваюся, для нього не виявиться це проблемою і він спокійно відпустить мене на пів дня з офісу.

А ось, до речі, і... Він. Згадала, називається.

Тітов стоїть поруч з одним з арбітрів сьогоднішнього змагання. Принаймні мені здається, що  саме цього чоловіка у фірмових шортах та футболці зі свистком його шиї я бачила на полі, коли грав Тім.

Олег, як завжди, у діловому костюмі. Цікаво, в нього взагалі є інший одяг?

Я нахиляю голову вбік, та прискіпливо оцінюю зовнішній вигляд свого боса.  

І взагалі, що він тут робить? Це ж дитячий турнір. Невже він любить дітей?

Тітов раптом повертає голову в мій бік.

От, дідько! Він мене помітив. Ще й вітається кивком голови. І що тепер мені робити?

Відчуваю як червонію.

А якщо я вдам, що не помітила його, та відвернуся — це дуже неввічливо буде?

Тяжко зітхаю.

Гаразд, я — доросла людина. До чого ці дитячі витівки? Зрештою, я на законному вихідному. Яка різниця, де ми зустрілися?

Вичавлюю з себе наймилішу посмішку та підіймаю руку, аби привітатися з босом.