Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

Після помаху світ лишається на місці, блискавка не розрізає небо навпіл. Лише мої щоки під пильним поглядом Олега продовжують палати від зніяковіння.

Озираюсь у пошуках сина. Він стоїть разом зі своєю командою, ніяк не може попрощатися. Треба піти та поквапити його.

— Доброго дня, Яно, — здається, Тіто бере за звичку раптово з’являтися в мене за  спиною. — Як тобі сьогоднішній турнір з футболу?

Як це йому, чорт забирай, вдається? Ще секунду назад він стояв на іншому кінці приміщення, розмовляв з арбітром, а тепер вже на відстані витягнутої руки від мене.

— Доброго дня, Олегу Ю…, — звертаюсь за звичкою на повне ім’я, але Тітов одразу мене перебиває.

— Може, годі вже тих формальностей, Ян? Ми не на роботі.

Він відверто не в захваті від меж, які я намагаюся вибудувати між нами за допомогою офіційних звернень.

Зблизька я помічаю кілька відмінностей в одязі Олега, яких не помітила спочатку. Під сірим піджаком, в якому він полюбляє ходити в офіс, замість ідеально випрасуваної білої сорочки сьогодні видніється тонкий чорний светр з високим коміром під горло. Відсутні золоті запонки та краватка. А з  нагрудної кишені стирчить шовкова хустинка, чорна в дрібний білий горошок. Ця маленька річ надає його повсякденному образу якоїсь пустотливої ноти, що вдало передає його грайливий настрій по життю.

Поряд з Олегом я почуваюся немов бліда сіра міль. Ну чому саме сьогодні я вирішила полінуватися і не використати ані туші для вій, ані рум’яна для щік, ані блиску для губ? Ну чому? На сірий спортивний костюм, якому вже не один рік, навіть косим оком дивитися не хочу. Я певно виглядаю зараз як та, що вийшла з дому рівно на п'ять хвилин, аби викинути сміття чи купити хліба у найближчому кіоску.

Навіщо я взагалі дозволила Тимуру побалакати з друзями? Треба було тікати звідси якомога швидше.

— Добре, Олегу, — посміхаюся я на знак згоди.

— Пригадую, дехто на співбесіді переконував мене, що нічого не тямить у футболі, і саме тому не має права обіймати посаду моєї помічниці. То, хто ж та людина, Яно, що спромоглася затягнути тебе сюди?

Олегу вочевидь подобається щоразу згадувати про те, як почалася наша співпраця. Натомість я б воліла забуті ті дні, як страшний сон. Так, як тоді, я не ганьбилася ще ніколи.

— Нічого з тієї пори не змінилося. Я й досі нічого не розумію у цій дивакуватій грі, але сину подобається займатися футболом, то ж доводиться ходити на всі його змагання.

— Мамо, я попрощався, — вигукує Тім, смикаючи мене за руку. — Поїхали вже до дідуся.

От лихо.

Мені так кортіло оминути цієї зустрічі батька й сина, принаймні сьогодні. Я так тішилась надією, що встигну розпрощатися з Тітовим до появи сина, бо той застряг з друзями…

Але вдача знову обійшла мене стороною.  

Я не готова до цієї зустрічі. Взагалі.

В мене одразу починається паморочиться у голові. Коліна ніби підкошуються. Опускаю очі додолу. На щастя, я все ще стою прямо.

Тім кидає на підлогу спортивну сумку, з якої стирчить брудна форма, та намагається нашвидкуруч застібнути куртку. Застібка-блискавка вмить заїдає. Він смикає дужче, але застібка ще дужче застрягає на тканині.

— Ма, вона знову зачепилася, — роздратовано канючить Тім.

Я розвертаюся аби допомогти своїй дитині, проте Олег мене випереджає.

—  Давай я тобі допоможу? — опустившись навпочіпки, Тітов спокійно звертається до моєї дитини. Їхні очі стають майже на одному рівні.

Моє серце завмирає. Я боюся дихати. Щемить у грудях.

Господи, вони дивляться один на одного. Я не можу. Мені так страшно.

— А ти хто? — питає Тимур, уважно розглядаючи незнайомця перед собою.

Він не дає згоди, міцніше вхоплює мою руку і робить несміливий крок назад.

— Мене звати Олег. Я друг твоєї мами. А тебе як звати? — Олег не розриває зорового контакту з моїм сином.

— Я — Тимур, а це моя мама.

З суворим виразом обличчя син обережно простягає розкриту долоню Олегу для вітального рукостискання.

Тім  теж не відпускає.

В мене перед очима все розпливається. Здається, я зараз зомлію. Роблю глибокий вдих і повільно видихаю. Мені треба заспокоїтись.

Син ніколи не йде першим на контакт із чужими людьми, особливо з чоловіками. Дід Матвій, Андрій та тренер з футболу — єдині близькі йому чоловіки. Зазвичай він просто мовчки роздивляється незнайомців, з якими я спілкуюся.

Але з Олегом чомусь все йде не за звичним сценарієм.

Невже Тім відчуває щось на інтуїтивному рівні? Невже і справді існує той неповторний зв’язок між сином та батьком, навіть якщо вони ніколи не бачилися?

Можливо мої роздуми схожі на маячню, але зараз, дивлячись на цих двох, що дивним чином контактують між собою, я здатна повірити у будь-що.