Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Подумки даю собі наказ — якнайшвидше знайти той влучний момент і розповісти Тіму та Олегу ким вони насправді один одному приходяться.

— Якщо ти друг моєї мами, то чому вона про тебе ніколи не розповідає? Я завжди їй про своїх друзів розповідаю, — видає раптом Тім.

Так, так, це і є мій син. Він не вірить нікому просто на слово і завжди прагне дістатися до суті.

А ще Тім певно відчуває, як я тремчу поряд з Олегом. Адже він досі тримає мене за руку.

— Синку, Олег Юрійович усе переплутав! Він не мій друг, Тіме. Я працюю в нього помічницею. Це мій новий бос.

Промайнуло всього кілька хвилин від початку зустрічі, а я вже, здається, разів п’ять встигла посивіти, збліднути, почервоніти та повернутися до нормального кольору шкіри.

Син скоса дивиться то на мене, то на Олега. Його брови насуплені, погляд примружений.

Йому не зовсім до вподоби така відверта різниця в визначенні наших з Олегом відносин.

— Ну добре, допоможи мені, якщо ти дійсно є другом-босом моєї мами, — раптом надто серйозно видає Тимур, та стає попереду мене.

Він ніби дійсно бажає подивитися, на що спроможний знайомий мені чоловік.

— Тиму-у-уре, припини, — намагаюся якось пом'якшити різкий тон сина.

Олег не цурається виклику дитини та усього за хвилину справляється з поставленим завданням: звільняє шматок тканини, що заїло, з-під бігунка блискавки.

—  Готово, Тимуре, —  каже він, легко застібаючи блискавку дитячої куртки. — Я дійсно працюю директором і твоя мама віднедавна теж працює разом зі мною. Але робота аж ніяк не заважає нам з нею дружити.

Теж мені друг знайшовся. Я обдаровую Тітова роздратованим поглядом, але він не звертає на мене уваги, бо повністю зосереджений на розмові з Тимуром.

— Я підійшов до твоєї мами привітатися. Я не очікував її тут побачити, бо вона завжди повторює, що не тямить нічого у футболі.

Син раптом нахиляється до Олега та шепче йому на вухо:

— Дівчата всі такі. Футбол —  це суто чоловіча гра. Тільки моїй мамі не кажи, бо вона образиться.

— Домовилися, — Олег намагається відповісти серйозно, але я бачу по куточках його вуст, як йому важко вдається стримувати посмішку. Ще й зиркає на мене знизу.

Тимур та Олег тиснуть одне одному руки. Вони так схожі один на одного. У поведінці, жестах, міміці. Моє серце готове вистрибнути з грудей щораз, коли я це помічаю.

Сумління роздирає мене на шматки. Я стільки разів уявляла як могла б відбутися ця зустріч. І ось ця мить в мене на очах стає реальністю.

Дорослий чоловік і маленький хлопчик про щось шепочуться, навіть не підозрюючи, що мають якісь родинні зв’язки між собою.

Я докорятиму собі за сьогоднішнє знайомство ще дуже довго. Подати рідного батька як просто начальника… кожен раз, коли я дивитимуся синові в очі, я відчуватиму сором за цю мить. Тім та Олег швидше за все ніколи мене не пробачать, коли дізнаються усю правду.

Я ледве справляюся з емоціями від зустрічі батька та сина, коли Олег ставить Тимуру досить неочікуване запитання. Воно лунає для мене мов пряме влучання у голову.

— А твій тато? Чому він не ходить із вами на футбол?

Тимур одразу перестає посміхатися та опускає плечі. Минулого року він дуже часто ставив мені це питання. То ж я не стала вигадувати якихось казок, не казала, що його тато колись повернеться. Я розповіла синові правду таку яка є: що ми з його батьком свого часу не змогли побудувати відносин і він поїхав до іншого міста ще до того, як дізнався, що матиме сина.

— У мене немає тата, — відповідає Тім, не дивлячись на Олега.

Я намагаюся швидко стерти зі своєї щоки сльозу, яка зрадницьки скотилася з ока.

— Тимуре, вибач, я не хотів тебе засмутити. Як би я знав…

Олег підводиться з колін та повертає до мене голову. В його очах застигло німе запитання.

Не треба на мене так дивитися! — відповідаю йому поглядом. — Так, Тім не знайомий з  батьком. Задоволений? Зіпсував настрій дитині.

Я злюся на Олега, хоча й розумію, що він ні в чому не винний. Я маю злитися на себе. Це лише моя провина. У всьому.

І від того мені стає ще страшніше.

— Ніхто не знає спочатку, — підсумовує сумно син.

Я маю якнайшвидше забрати звідси Тіма та відвернути його увагу від цих думок про тата.

— Олегу Юрійовичу, ви вибачте, але нам уже час їхати. На нас чекають вдома.

—  Одну хвилину, Яно. Будь ласка.

Неохоче киваю. Олег знову сідає перед Тимуром., і жестом просить його підійти ближче.

— Чи не хотів би ти познайомитись із гравцями місцевого Динамо?

Настрій Тимура змінюється за секунду. Його очі сяють так, ніби йому подарували нескінченний запас солодощів, мультиків та звільнили від школи та домашніх завдань.

— Так, так,  так, —  верещить син, забувши про смуток.