Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Свято Івана Купала завжди було однією з найяскравіших подій у селі.

Щороку до річки за селом стікалося багато людей із навколишніх сіл, і кожен намагався привнести до дійства щось своє, унікальне.

А для Вітьки цей рік мав стати особливим, бо вперше він з’явиться на святкуванні не просто як сільський хлопчина, а вже як справжній парубок — дорослий і сильний.

Мама і бабця Вітьки добре підготувалися до цієї події. Мама та бабуся разом із тренером з козацького гопака вирішили зробити сину подарунок, який назавжди залишиться в його пам’яті. Він отримає свій перший, справжній костюм.

Ще від весни мама й бабця Вітьки почали працювати над особливим вбранням для сина. Бабця довго вишивала сорочку: її вправні руки виводили на білому полотні візерунки з молодих жолудів та листочків дуба. Вона казала, що це символізує силу та міцність, які будуть супроводжувати Вітьку на його життєвому шляху.

Узори виблискували, як промінчики сонця на світанку, а кожен стібок був наповнений любов’ю та побажаннями добра. Вишивка хрестиком повторювала геометричні орнаменти, що тяглися вздовж коміру і рукавів сорочки. Коли Вітька вперше побачив її, він не міг стримати захоплення.

Сорочка виглядала урочисто та традиційно.

— Дякую, бабо, — тихо сказав Вітька, приміряючи сорочку, — вона така... ну, як у справжніх козаків.

— Тепер ти і є справжній козак, Вітьку, — усміхнулася бабця, лагідно хлопаючи онука по плечі.

Та це був лише початок. Вітька отримав ще й червоний пояс, його сплела власноруч мама, на якому вона зав'язала вузли, кожен з яких мав особливе значення — це були обереги, які захищатимуть хлопця від злих духів і нечисті.

Але найвражаючим подарунком для Вітьки стала козацька шапка з чорної овчини і чорним гострим шликом, яку йому подарував наставник його тренера — сам козак Кочубей. Кочубей передав шапку Вітькові з запискою:

“Носи її з гордістю, хлопче, бо тепер і ти справжній козак”

Шаровари пошила місцева швачка Ганя. Вона спеціально вибрала яскраву червону тканину, що мала підкреслювати мужність і відвагу хлопця. Коли Вітька вперше приміряв це вбрання, він відчув себе зовсім інакшим. Ніби не тим хлопцем, що ганяв у футбол на сільському майданчику, а вже справжнім чоловіком.

— Це найкращий день у моєму житті! — прошепотів Вітька сам до себе, оглядаючи своє відображення в дзеркалі.

Його серце билося від хвилювання і гордості, і він із нетерпінням чекав на вечірнє святкування. Коли сонце вже хилилося до заходу, всі селяни почали збиратися біля річки, де мала відбутися головна подія святкування Івана Купала.

Велика галявина за селом стала місцем зустрічі для всіх.

Молодь готувала дрова для багаття, дівчата плели вінки з польових квітів, а старші люди влаштовували столи з частуваннями, щоб святкувати до самого ранку, а з імпровізованої сцени лунали українські пісні. Вітька, одягнувши свій новий костюм, ішов до річки разом із друзями. Він гордо випростав груди, тримаючи спину рівно, як навчав його тренер.

Усі, хто бачив його в такому вбранні, не могли стримати захоплених поглядів і вигуків: —Ого, та це ж справжній козак йде!

—Та гляньте, який гарний костюм! Вітька лише важно кивав головою у відповідь, намагаючись зберігати серйозність. Проте всередині він був неймовірно щасливий.

Кожен комплімент змушував його відчувати, гордість, і радість, що його костюм подобається іншим.

 Дійство почалося з того, що на галявині запалили величезне багаття. Полум’я високо здіймалося до неба, кидаючи тіні на обличчя всіх присутніх. Молоді хлопці й дівчата збиралися, щоб почати стрибати через вогонь, сміючись і викрикуючи традиційні купальські примовки. Вважалося, що той, хто стрибне через багаття, очиститься від усякого зла та буде здоровим і щасливим цілий рік.

—Давай, Гоцуле, стрибай! - гукнули друзі до Вітьки, підштовхуючи його до вогню. Вітька лише посміхнувся, і розправивши плечі, з розбігу стрибнув через багатя. Його червоні шаровари майнули в повітрі, як продовження вогневого язика, і коли він приземлився на інший бік, усі навколо засміялися та почали плескати в долоні.

—Молодець! Оце справжній козак!

—Тепер усі дівчата твої—вигукнув Тарас підморгуючи Вітькові.

Та Вітька не зважав на ці жарти.

Івана Купала відчувалося чимось більшим, ніж просто свято — це був час, коли межа між реальним і містичним світом тоншала, і він відчував, що цього разу щось незвичайне обов’язково станеться. Дівчата, тим часом, почали пускати вінки на воду. Кожна дівчина мріяла, щоб її вінок знайшов свого «обранця», якому вона судилася. Вітька дивився, як річка поволі відносить ці вінки далеко від берега, і задумувався: чи є йому суджена? Хто вона, і як він її знайде? Купальське свято продовжувалось.

Люди веселилися, співали пісень, стрибали через багаття, і десь у глибині серця кожен вірив у магію цієї ночі.А коли на небі з’явилися перші зірки, хлопці, як годиться за традицією, вирушили шукати цвіт папороті. Вітька не міг оминути цієї частини свята. Він чув, що цвіт папороті приносить тому, хто його знайде, неймовірні сили, а інколи й дар пророчого знання. І хоч Вітька знав, що це більше легенда, ніж реальність, все одно його, як і інших тягнуло в темряву, до лісу. Можливо, тому що ця ніч була особливою...

 —Хлопці, ви йдете зі мною? - запитав він друзів, коли вони всі зібралися на краю галявини.

—Аякже, — відповів Мішка, — шукаймо той цвіт папороті! Може, ще й багатство знайдемо!

Вітька посміхнувся. Йому більше подобалася ідея не стільки знайти щось матеріальне, скільки відчути магію цієї ночі.

Вони рушили до лісу, озброєні ліхтарями й палицями, хоча кожен із них розумів, що більше тут боятися треба ведмедя, ніж якоїсь нечистої сили. Ліс був темним і загадковим, а ніч, здавалось, огортала їх своїм холодним подихом. Дерева стояли, як велетні, оберігаючи свої таємниці. Друзі жартували, аби розігнати власний страх, але кожен із них підсвідомо щось тут відчував, серед цих тіней.