Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

— Тільки не заблукайте, — сказав Сашко, коли вони заглибилися в ліс.

— Якби ти ще знав, де ми зараз, — відповів Тарас, озираючись навколо.

Ліхтарі освітлювали лише невеликі ділянки землі перед ними. Вітька йшов попереду, його серце билося швидше, ніж звичайно.

Він відчував якусь невидиму силу, що вабила його все далі.

Ліс ставав все більш глухим, і відчувалося, що за кожним кущем може ховатися щось незвичне. Раптом хлопці зупинилися біля невеличкої галявини, де ріс густий папороть. Їхні голоси стихли, коли вони підійшли ближче, бо кожен подумав про те саме—а раптом цвіт папороті справді існує?

—Ну що, шукаємо? - тихо запитав Вітька.

—Ми сюди для цього і прийшли - налякано відгукнувся Дімка.

Хлопці почали розсовувати папороть, заглядаючи між її листя, сподіваючись побачити диво. Але ніякого цвіту не було.

—Ну, здається, це все просто казки... — промовив Сашка, коли вони вже збиралися повертатися.

—Може, ми просто не там шукаємо? — відповів Мішка, неохоче відриваючи погляд від папороті.

Його розчарування швидко змінилося на інтерес до того, що буде далі. Вони рушили далі вглиб лісу.

 Але через деякий час друзі загубили один одного.

Тепер Вітька йшов сам.

Він раптово відчув, що йому легше йти самому, без зайвих слів і метушні. Він більше не боявся темряви. Навпаки, щось у ньому підказувало, що його чекає зустріч із чимось надзвичайним. Вітька йшов по краю лісу, поки не вийшов до річки. Там, біля води, він побачив дівчину. Вона стояла спиною до нього, дивлячись у відблиски на поверхні води. Її довге волосся спадало до поясу, а сукня майже зливалася з нічними тінями. Вітька здивувався: він бачив її раніше, на святі. Це була та дівчина, на яку він давно звернув увагу, але досі не наважувався заговорити.

— Привіт, — несміливо промовив він, підходячи ближче. Дівчина повернулася до нього й усміхнулася. Її очі світилися в темряві, немовби приховували таємницю.

— Привіт, Вітьку, — відповіла вона тихо.

—Ти знаєш моє ім'я? — здивувався він.

— Аякже, а я Маряʼна— посміхнулася вона ще ширше, — я бачила, як ти стрибав через багаття.

Вітька відчув, як його серце почало битися швидше. Він підійшов ближче до дівчини, і їхні погляди зустрілися. Її голос був тихий, але в ньому була якась глибина, яка зачаровувала Вітьку.

—Я давно хотів із тобою поговорити, - зізнався він.

—А я чекала на це, -відповіла дівчина, дивлячись на нього своїми великими очима.

Вони стояли поруч біля річки, і навколо панувала тиша. Вітька не міг повірити, що це відбувається насправді. Він дивився на дівчину і відчував, як щось змінюється всередині нього.

Вони просто розмовляли, і час ніби зупинився. Коли почало світати, дівчина тихо промовила:

-Ходімо.

Вітька пішов за нею до самого берега. Там, під світлом перших променів сонця, дівчина підійняла з трави свій вінок і передала Вітькові. І в цю мить Вітька наважився.

Він нахилився до дівчини й поцілував її. Поцілунок був ніжним і коротким. Його серце билося так сильно, що він майже чув його стук у вухах.

Думки роїлися, невже це він, крок у доросле життя, невже він став справжнім чоловіком…

Дівчина усміхнулася й легенько торкнулася його щоки.

— Дякую, Вітьку, — тихо промовила вона. — Це так чарівно.

Вітька не знав, що відповісти. Він стояв мовчки, усвідомлюючи, що щойно відбулося. І хоча вони не знайшли цвіту папороті, Вітька відчував, що знайшов ніби щось більше.