Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Село потопало в м’якому сяйві заходу сонця, яке золотило верхівки дерев і підсвічувало пилюку, що піднімалася з дороги від рідкісного трактора чи воза, який іноді проїжджав повз. Вітька стояв під високою аличею біля будинку Мар’яни, дивлячись на небо, де димками плавали останні хмари. Він, хвилювався перед зустріччю з нею, хоч і не признавався у цьому навіть собі.

Мар'яна, яку всі у селі називали Дилдою, мешкала в сусідньому селі, за якихось п’ять кілометрів від Вітькової домівки. Хоча між їхніми селами не було великої відстані, різниця у житті, здавалось, була відчутною: інші поля, інші люди, інші обличчя. Але для Вітьки було всеодно, він чекав на суботу, єдиний день коли всі вирушають до клубу, і він міг зустрітися з Мар’яною.

Залишилося зовсім небагато часу до того, як вони мали піти на танці, і він нервово потирав долоні об штани. Час від часу задираючи голову, щоби переконатися, чи не змінився вітер, який міг би пригнати дощові хмари.

Він ніколи не був занадто розслабленим перед зустріччю з нею, хоч їхні відносини завʼязалися тієї пам’ятної ночі на Івана Купала, місяць тому, а звикнутись з думкою, що в нього є дівчина було важко. Мар’яна з’явилася на порозі дому, мов висока статуя, відкидаючи довгу тінь на землю. Її зріст, завжди привертав увагу, і був предметом багатьох розмов але Вітька знав, що за її статурою криється щось значно важливіше - доброта, щирість, сміливість.

—Привіт, — усміхнулася вона, підходячи ближче до нього.

—Привіт, — відповів він, намагаючись виглядати спокійніше, ніж почувався. — Готова?

—Завжди готова, — піджартувала вона, закидаючи довге волосся назад. Вони пішли вузькою доріжкою, що вела через село, повз старі хати, з яких уже долинали голоси сусідів, які виходили на вечірні посиденьки на лавках. Десь чути було, як дзюркотіла вода у колодязі, а на подвір’ях стояли тіні від фруктових дерев.

 У сільському клубі, збудованому ще у 70-х роках, кожної суботи відбувалися танці.

Це був головний осередок молодіжного життя, куди сходилися хлопці та дівчата з усіх навколишніх сіл. У клубі завжди панував запах пилюки, змішаної з потом, що долинав від танцівників, на стінах висіли пожовклі від часу плакати-афіши до старих фільмів. Десь у кутку стояла стара «Естрада» — музичний автомат, який так і не працював роками, але всі звикли до його присутності. Коли вони підійшли до клубу, на ґанку вже збиралися люди. Хлопці стояли осторонь, поглядаючи на дівчат, хихотіли над жартами або просто курили цигарки і лускали насіння.

Вітька і Мар’яна увійшли до приміщення, і на них одразу звернули увагу.

—О, дивіться, хто йде! Вітька Гоцул зі своєю Дилдою! — вигукнув хтось із натовпу, але це прозвучало більш дружньо, ніж насмішливо.

— Ну-ну, хлопці, — відповів Вітька трохи сердито. Він знав, що Мар'яні не подобається дурнувате прозвисько. Вечір почався весело.

Музика, яку грали в клубі, була старенькою, але всі любили ці пісні. Вітька й Мар'яна танцювали разом майже всі танці, від швидких та запальних до повільних мідляків. Люди поглядали на них із захопленням: вони дійсно виглядали незвичною парою. Коли заграла чергова повільна композиція, Мар’яна нахилилася до Вітьки, щоб покласти голову йому на плече. Хоч вона була вища від нього на цілу голови, це не заважало їм бути разом. Вітька відчув її подих і тепло, на своїй щоці, і на мить забув про все на світі. Усе навколо зникло: тільки музика, тільки вона і її ніжність. Музика в клубі стихла, залишаючи по собі тільки приглушені звуки натовпу, який розмовляв і сміявся між собою.

Танці підходили до кінця, і теплий літній вітер починав приємно прохолоджувати розпашілі обличчя. Мар'яна знову нахилилася до Вітьки, поклавши голову йому на плече, і він обережно обійняв її за талію. Вони повільно танцювали під останні мелодії, що долинали зі стареньких динаміків.

—Ти знаєш, Вітько, — тихо прошепотіла Мар'яна, — мені з тобою добре.

—І мені з тобою добре, Мар’яно, — відповів він, почувши, як його голос став трохи грубіший. Йому подобалося це відчуття, ніби він уже дорослий, готовий на все заради неї.

 Музика згасла, але вони продовжували стояти на місці, не зважаючи на те, що зал уже майже спорожнів. Вітька відчував, як його серце калатає у грудях, і не знав, чи це через танці, чи через Мар'яну. Він зітхнув і відпустив її.

—Ну що, проведу тебе додому, - сказав він, намагаючись виглядати серйозно.

—Проводь— усміхнулася вона. Разом з ними пішли і друзі Вітьки, весело перекидаючись жартами. Дімка, худий і рухливий, як вітер, розповідав щось смішне. Тарас, що з віком став спокійнішим і тримався осторонь, теж охоче слухав Дімкові байки. П'ятеро хлопців і Мар'яна, така висока й тендітна водночас, крокували вулицею у напрямку її села.

—Ну, Вітька, як тобі з Дилдою?-не втримав цікавості Мішка, підморгуючи Мар’яні.

— Ти кого Дилдою називаєш? Дивись, щоб я тобі не показав, як треба підстрибувати! - відповів Вітька, трохи суворо.

—Ой, страшно, аж шапка з голови злетіла - сміється Мішка, притискаючи до себе свою легку куртку. Всі разом засміялися, і навіть Мар'яна не образилася на жарт. Вони йшли через поле, де дорога була вимощена гравієм і травою, і ноги ледве відривалися від землі, адже кожен відчував втому після довгого вечора.

— Дивіться, — раптом озвався Дімка, вказуючи на небо. — Сонце вже скоро зійде.

Справді, на горизонті, де дерева зливалися в одну лінію, небо починало світліти. Від цього їм здавалося, що вони йдуть уже цілу вічність. Повітря було наповне запахом трави й роси, а вдалині чулося, як прокидається село, як перші півні співають зустрічаючи новий день.

— Мар'яно, — тихо сказав Вітька, — скоро вже прийдемо. Ще трохи.

— Я не поспішаю, — усміхнулася вона й обережно стиснула його руку. Коли вони нарешті дійшли до її дому, всі зупинилися біля того самого дерева аличі.  

— Ну ось, я вже дома, — сказала вона, дивлячись на нього великими очима, в яких відображалося перше світло світанку.