Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Чому ти не відповідаєш на деякі мої запитання? Вам заборонено? – вартовий нарешті поглянув на неї, проте з холодом.

– Тому, що відповіді на них з’являться згодом, не я повинна відповідати, а ти сам їх маєш знайти.

– То на питання про те, чи були ми раніше знайомі, я сам знайду відповідь? Але в чому тут велика таємниця, не збагну?

– Нема великої таємниці. Просто існують правила і… – Марія припнула язика та покрутила головою, бо не знала, як правильно продовжити розмову, щоб не нашкодити їхній подальшій співпраці.

– Лад пояснив, що майже ніхто не знає, ким був у минулому житті, однак і прямої заборони, щоб дізнатись, я теж не чув. Схоже, тобі відомо це, тож, може, розкажеш?

Дівчина рознервувалася ще дужче, як не намагалась це приховати, нічого не виходило, все намалювалося на її прекрасному обличчі.

– Можливо, якщо я дізнаюся про себе «колишнього», мені зараз легше стане. Ну, в цьому ж нема нічого страшного?

– Іване, знову ж таки, не я маю тобі про це говорити. Зараз ти ще поки проходиш певну адаптацію, потім все мине й тобі не знадобляться відповіді, які так жадаєш почути. Ти – вартовий, зосередься на цьому. Інше згодом дізнаєшся в разі потреби.

– Я вже зараз маю таку потребу.

– Іване, прошу тебе…

– Чому ти тут?

У Марії збільшилися очі:

– В сенсі?

– Чому ти тут зі мною? Це – частина твоїх обов’язків? – він коротко усміхнувся. – Не подумай нічого поганого, просто хочу для себе з’ясувати. Тож я – частина твоїх обов’язків? – а потім глитнув і ще дужче заглибився в її очі. – Земні провідники ніколи не брешуть, правда, Маріє?

Сказати, що у дівчини збилося дихання – то не сказати взагалі нічого. Вона швидко закліпала темними довгими віями, розтуливши, а потім стуливши вуста. Іван чудово усвідомлював що таким своїм запитанням фактично не дав їй можливості використати відмовку, тож або вона правду скаже, або просто підведеться й піде геть.

Марія гучно видихнула, не приховуючи своєї злості, в очах спалахнуло полум’я, вона склала руки одна на одну і похитала головою:

– Так, Іване. Ти – частина моїх обов'язків. Але це не означає, що мені байдуже. Досить неприємно, до речі, бо я до тебе з усією душею, а ти вимагаєш цьому підтвердження. Під шкіру залазиш, наче той…

– Наче слідчий?

Марія миттєво зблідла, вона і про злість свою швидко забула.

– Що…?

– Ну, слідчі зазвичай вміють під шкіру залазити. А чому ти так перелякалась? Боїшся слідчих? Перетиналася з ними?

Провідниця повільно і спантеличено кивнула:

– Зовсім трохи.

– Цікава професія. Іноді мені здається, що якби я не став одним з вартових Кола, то був би, напевно, саме слідчим.

Марія несподівано підхопилася та відкинула своє довге волосся назад:

– Гаразд, одужуй. Мені поки треба йти, але незабаром я знову до тебе навідаюсь. Добре?

– Ти образилась? – Іван розумів, що поводив себе грубо, навіть маніпулювати намагався. – Пробач. Я перегнув палицю. Просто не люблю, коли щось недомовляють. Принаймні в мене складається таке враження. Не ображайся, будь ласка.

– Я і не ображаюся. В мене дійсно є справи та й тобі треба відпочити, – Марія зовсім легенько усміхнулась. – Набирайся сил, – і зникла за дверима.

Чоловік поглянув на стелю, туди з його уяви почали перебиратися запитання і ставати один за одним в рядок. Чому він так часто замислюється про своє минуле? Чому ніяк не опанує магію, щоб віртуозно володіти своїми силами? Чому йому здається, що Марія не домовляє або й приховує щось від нього? Чому його так невпинно тягне до неї? Чому? Чому? Чому? Самі лише чому. Він став розмірковувати над тим, аби спробувати поговорити з «Колом долі» про власні сумніви, може воно допоможе та вкаже потрібний шлях. Ті постріли на тренуванні, що знерухомили вартового, теж не йшли йому з голови. Лад, як і Марія, не відповідає прямо на запитання, хоча очі відводить так, наче точно знає, в чому річ. У Івана вже зароджувались думки, щоб Аріадну розпитати, вона пряма й відверта, точно нічого не приховуватиме.

За такими роздумами й заснув. Тільки от сон йому наснився геть дивний, чоловік, ніби усвідомлював, що спить, але все видавалося таким реальним, наче він знаходився десь в іншому вимірі.

Іван стояв коло своєї шафи та, дивлячись в дзеркало, заправляв ремінь на темних штанах. Здається, господарював ранок, бо за вікном лише світало, а водоспад поступово набирав швидкості, адже вночі вода в ньому не спадала, а легенько шурхотіла. Чари, що тут сказати.

Настрій у чоловіка був чудовим, він готувався до нового завдання та сподівавсь побачити за сніданком чарівну Марію. Однак неочікувано його кімнату заполонив справжній густий туман, він з’явився просто нізвідки та за лічені хвилини огорнув ледь не кожну річ навколо.

Іван з насторогою озирнувся, геть не тямлячи, що відбувається, для чого туман в його кімнаті? Звідки він взявся? Зненацька він почув незнайомий голос, який чомусь змусив тремтіти практично всі клітинки в його тілі. І належав той – чоловіку: