Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Іване… – почулося десь поблизу. Голос був тихим і хрипким та лунав, ніби з подувом вітру.

– Хто тут? – вартовий уважно все розглядав, намагаючись збагнути, де ж джерело невідомого голосу. Так, він його точно ніколи не чув, але той пришвидшував серце Івана, ніби мав якийсь виключний вплив на нього.

– Почуй, Іване… – знову повторилося в повітрі, яким хаотично подорожував туман.

Вартовий вихопив свій кинджал, готуючись до захисту, аж поки не помітив сіру постать в кутку напроти. Серед загадкового туману формувався чоловічий обрис, який дививсь прямо на Степового.

– Хто ти… Хто ти такий? – він відчував, як горлянку стискає у спазмі, очі з невідомої причини наповнилися сльозами, тисячі маленьких голочок, мов навіжені, впивались у шкіру. Рухатися стало складно, як тоді на тренуванні від пострілів. – Що зі мною відбувається? Це ти? Це твоїх рук справа?!

– Іване, згадай. Згадай мене…

– Кого я маю згадати? Кого? Хто ти?!

Неочікувано його за плече вхопила до неможливості холодна долоня, наче вона з криги була зроблена. Пальці впилися аж в самі кістки, від чого вартовий хутко повернувся та махнув кинджалом, аби збити їх з себе, однак лише розсік туманне повітря. Та не встиг він знову завести свою зброю, як постать примарного гостя з’явилася зовсім поряд:

– Згадай! – невідомий крикнув і миттєво пройшов крізь вартового, залишаючи по собі невимовний холод. Івану стало нестерпно боляче, тому він теж щосили закричав.

– Іване! Іване, отямся! Прокинься, прошу тебе!

Чоловік з криком розплющив очі й ледь не підстрибнув над ліжком, зупинившись прямо коло збентеженої Марії. Рани знову страшенно пекли, схоже, уві сні він той біль і відчував. Однак, чому всередині й досі панувала крига, попри піт, що стікав цівками?

– Все гаразд. Все гаразд, чуєш? Це всього лише сон. Це сон, Іване, – провідниця гладила його по обличчю, намагаючись заспокоїти. – Лягай назад, тобі треба відпочити, за годину вже необхідно рани перев’язувати.

Іван все ж не одразу послухався, посмиками роззирнувсь та, зрештою, кивнув і неспішно опустився на свою подушку, яка теж була вологою від його поту.

– Треба замінити, – дівчина вкрила вартового ковдрою, відчуваючи вологу і на ній.

– Маріє, – чоловік напружено глитнув. – Ти ж обробила мої рани чимось цілющим, правда? Чимось, що має швидше загоїти їх. Проте я чомусь не зцілююсь, так?