Читати книгу - "Загублені світила, Катерина Леванте"

Тиша, яка сповила руїни храму, була настільки густою, що здавалося, ніби сама природа зупинила подих. Полумна та Невілл сиділи біля кам’яної арки, з якої щойно зникли останні сліди тіні. Полумна дивилася вдалечінь, її сині очі були сповнені не тривоги, а якоїсь незвичайної задумливості. Невілл тим часом намагався приховати своє хвилювання, але його погляд постійно ковзав у бік Полумни.

— Полумно, ти… ти справді не боялася? — запитав він після тривалої паузи.

Вона відвернулася від горизонту, її губи торкнула легка усмішка.

— Боялася, звісно, — відповіла вона, обережно знімаючи пил із амулета на шиї. — Але страх — це не привід зупинятися. Це лише випробування, яке треба прийняти.

Її слова змусили Невілла задуматися. Він згадував, як тінь нашіптувала його власні сумніви: про його здатність бути лідером, про його місце у світі. Але поруч із Полумною ці страхи ставали менш відчутними.

— Ти завжди знаєш, як усе пояснити, — пробурмотів він, дивлячись на неї з ледь помітною усмішкою.

— Може, я просто намагаюся переконати себе, — зізналася Полумна, злегка опустивши очі. — У глибині душі я все ще інколи сумніваюся.

Її голос став тихішим, і Невілл відчув, що в цьому моменті вона відкривається йому більше, ніж будь-коли раніше.

Нова загроза: Темна сутність

З отвору, що зяяв у кам’яній підлозі, виповзала чорна, майже масляниста субстанція. Вона текла повільно, мов густий дим, але водночас рухалася зі свідомістю, наче хижак, що наближається до своєї жертви. Сутність витягувалася, набуваючи форми велетенської змії з червоними очима, які горіли холодним вогнем.

Ця істота не була звичайним противником. Вона не кидалася на них у сліпій люті, а ніби вивчала, оцінювала. Її присутність була настільки сильною, що навіть стіни храму, які до цього зберігали відлуння віків, тепер здавалося, здригалися від її сили.

— Що це? — прошепотів Невілл, не відводячи погляду від чудовиська.

Полумна відповіла одразу, її голос звучав спокійно, але з відтінком тривоги:

— Це залишок магії, що зберігся тут століттями. Вона не знає, хто ми. Для неї ми — загроза.

Сутність почала кружляти навколо них, створюючи відчуття пастки. Її шепіт лунав у головах:

— Чому ви тут? Що ви шукаєте? Ваші серця порожні, ваші наміри слабкі…

Магічна атака

Раптом змія різко ринулася вперед, роззявивши пащу. Невілл інстинктивно виставив чарівну паличку вперед.

— Протего!

Щит магії вибухнув перед ними, але тінь не зникла. Вона обернулася довкола закляття, обтікаючи його, мов вода.

— Це не просто магія, — здавлено сказала Полумна, роблячи крок назад. — Це жива сутність, створена з чужих страхів і сумнівів. Вона годується нашими слабкостями.

Невілл озирнувся на Полумну. Він бачив її спокій, але також помічав тремтіння її пальців. Він відчував, як темрява проникає в його свідомість, витягаючи спогади, які він намагався поховати.

— Невілле Долгопупс, — прошепотів голос сутності, звертаючись до нього. — Чи ти справді герой? Чи ти просто дитя, що ховається за чужою славою?

Слова били, як ножі, пробиваючи його впевненість. Його руки затремтіли, а паличка ледь не випала з пальців.

Полумна проти темряви

Полумна кинула погляд на Невілла. Вона відчула, як сутність намагається його зламати, і зрозуміла, що потрібно діяти негайно.

— Досить! — голос Полумни прозвучав несподівано різко. Вона зробила крок уперед, її сині очі блищали рішучістю.

Сутність переключилася на неї, ніби зацікавившись новою жертвою.

— А ти, Полумно Лавгуд? Дивак, що ховається за вигадками. Чи ти віриш у свою силу, чи це лише ще одна маска?

Полумна не зупинилася. Вона дивилася прямо в червоні очі змії, ніби бачила за ними щось більше.

— Я завжди була тим, ким є, — сказала вона, її голос був спокійним, але сильним. — І я не дозволю тобі зруйнувати нас.

Вона підняла руку, але не для закляття. Її жест був жестом виклику, жестом прийняття.

— Якщо ти — це те, чого я боюся, тоді я зустріну тебе з відкритим серцем.

Темрява на мить завмерла. Червоні очі сутності звузилися, і повітря навколо стало важчим. Але замість того, щоб атакувати, змія почала здаватися менш реалістичною, наче її форма танула.

— Що ти робиш? — запитав Невілл, його голос був напруженим.

— Магія довіри, — прошепотіла Полумна. — Ми повинні прийняти її. Вона існує, поки ми боїмося.

Момент істини

Полумна простягнула руку до Невілла, і він відчув її тепло, що контрастувало з холодом темряви. Він узяв її за руку, і їхній зв’язок наче створив бар’єр між ними й істотою.

— Ми приймаємо те, ким ми є, — сказала Полумна, її голос звучав уже не лише для Невілла, а й для сутності.

— Наші страхи, наші недоліки, наші сумніви. Але це не робить нас слабкими. Це робить нас живими.

Змія завила, і її форма остаточно почала розпадатися. Темрява зникала, залишаючи після себе лише легкий золотий туман, що осідав на стіни храму.

— Ви довели свою правду, — пролунав голос, уже не холодний, а спокійний і майже м’який. — Продовжуйте шлях. Але пам’ятайте: ваша сила — у вашій єдності.

Новий зв’язок

Коли все стихло, Полумна опустила руку, але її пальці залишилися переплетеними з Невілловими. Їхні погляди зустрілися, і в цій миті між ними більше не було бар’єрів.

— Ти справді не боїшся? — запитав Невілл, його голос був теплим і трохи здивованим.

Полумна злегка усміхнулася.

— Я боюся, але не самотньо.

Її слова змусили його усвідомити, наскільки сильно вона змінила його уявлення про себе. Він більше не був просто хлопцем, який ховався в тіні інших. Поруч із нею він відчував, що може бути більше, ніж він собі уявляв.

Вони ще довго стояли в цій залі, розмірковуючи про те, що чекає попереду, але тепер вони знали: їхня єдність була сильнішою за будь-яку темряву.