Читати книгу - "КРАХ, Альберто Моліна Родрігес"

Фундора, офіцер відділу радіоперехоплення Департаменту держбезпеки, замислився.

— Тобі це нічого не нагадує? — запитав він і, не чекаючи на відповідь, додав: — 1969 року завдяки перехопленому шифруванню ми злапали банду Хабао Раміреса. Пунктом вивозу з країни тоді було названо Р-25 у Пінар дель Ріо.

— Так! Як же не пригадую! — озвався солдат. — Тоді перша цифра означала час. Отже, в даному випадку це буде о 20-и годині.

— Дивно, що вони знову передають радіограму на тій самій частоті і тим самим шифром. Негайно сповістіть про не капітана Велосо. Він вирішить, що робити.

Молоковоз в'їхав у селище Селімар і повернув на ту саму віддалену вуличку, де зупинявся уранці. Став. Кіт виліз з кабіни, обіперся об крило, запалив. «Той дурень ще не приїхав».

У машину Даніеля сіли троє. Всі мовчали. Жінка, стоячи в дверях, проводжала їх поглядом. «Непогано вийшло», — думала вона, затискуючи в руці під фартухом товсту пачку грошей.

Поїзд об'їжджав завод. Аренсібія та експерт стояли поруч з машиністом. Шум глушив голоси. Тому машиніст не чув, коли перший сказав другому на вухо:

— Ми вже наближаємось до середнього поста.

Коли локомотив порівнявся з будкою, вони побачили, як вартовий виструнчився і віддав їм честь.

Аренсібія теж відсалютував, а тоді прошепотів Лейві:

— Ну й бовдури! І це найкраща охорона в Кастро?

— Що трапилося? — люто запитав Кіт у Освальдо, який зупинив свій «понтіак» поруч із молоковозом у Селімарі.

Освальдо послужливо розчинив перед Котом дверцята.

— Бачиш, Коте, — спробував він виправдатися, — той тип не такий уже слабак і…

— Це він тебе розмалював? — глузливо вказав Кіт на пластир на лобі Освальдо.

— Він напав зненацька, — збрехав Освальдо і спробував усміхнутися. А Кіт вже знімав куртку шофера і натягав свою. — Та я йому добре врізав. Двома прямими. — Так! Так! Він у порядку.

Кіт скоса глянув на нього, стис губи.

— Рушай, — наказав коротко.

— Слухаюсь, — принижено озвався Освальдо.

Аренсібія і експерт відсалютували останньому посту охорони.

— Що ж, найбільша небезпека позаду. Якщо і повернення пройде з таким самим успіхом, то я непогано проведу час на пляжах у Маямі Біч. Лише там я можу стерпіти сонце.

Дві патрульні машини Департаменту державної безпеки Гавани загальмували перед будинком біля зоологічного саду. Солдати оточили будинок.

Офіцер постукав у двері. Відповіді не було.

— Відчиняй, Гарсіа, — наказав офіцер солдатові.

Розгромлена квартира мала жалюгідний вигляд.

— Тут нікого нема, лейтенанте, — доповів солдат, обійшовши кімнати. — В комірчині — розбитий передатчик.

— Радиста треба затримати будь-що, — сказав офіцер.

Аренсібія та Вільям Лейва прямували до місця зустрічі. Вони скочили з поїзда, коли той сповільнив хід на повороті. Вийшли на вулицю.

— Ось він, — сказав Аренсібія, вказуючи на «шевроле» механіка. Машина зупинилася, вони сіли в неї.

— Слава богу, усе обійшлося! — вигукнув механік.

— Сюди, — вказав Кіт своєму помічнику. — Усі троє в одному будинку.

— Коте, а чому ти не дозволив Данієлю забрати усіх шістьох разом? — запитав Освальдо.

— Не знаю. Не можу пояснити. Щось підказує мені, що мушу сам забрати хоча б трьох із них, проте не знаю чому.

«Понтіак» зупинився на тихій вуличці кварталу Белльомонте. Кіт і Освальдо вийшли з машини, піднялися сходами до будинку.

Двері розчинилися.

— Містер Кіт! Ми вже готові, — сказав чоловік. — Ми чекали на вас.

— Привіт! Як справи, Хуаніто ель Джонні?

А ранок наливався жаром, палав.

Блакитний «шевроле-55» проїхав повз взуттєву фабрику «Ково». Троє сиділи в ньому, вели бесіду.

— …1 той самий робітник дав мені ключ, щоб я відкрив вогнегасник.

Аренсібія і механік розсміялися.

— Я знав, — сказав Аренсібія, все ще усміхаючись, — що наш план не міг провалитися. Бо то вони його розробляли.

— Не потаю, я дуже нервувався, — признався механік, — та й зараз я ще не в своїй тарілці.

— Страх — то вже вчорашній день. Зараз — до місця збору, тоді до печери, а як стемніє — вийдемо на волю., Усе вийшло якнайкраще, так що… курс на міст Бакунайягуа.

Серафін, радист, їхав по шосе в Пінар дель Ріо. Крізь товсті скельця окулярів збуджено поблискували банькуваті очі.

— Хто сказав, що Пінар дель Ріо — Попелюшка Куби? — процідив крізь зуби.

Вітер бив в усміхнене лице, пальці вибивали ритм на кермі.

— В Пінар дель Ріо, мулатко! — наспівував на власний мотив. — В Пінар дель Ріо, життя моє! Лечу в Пінар дель Ріо, місце втіх!

А в Департамент державної безпеки Пінар дель Ріо саме надійшов наказ про затримання групи контрреволюціонерів. Вказувалося місце і час їх появи.

Коли «понтіак» знову вибрався на Віа Бланка, в ньому сиділо п'ять чоловік. Тіто, прозваний Гаванцем, організатор і керівник групи саботажників у провінції Гавана, дивився вбік. Хоч він і відростив бороду та пофарбував під сивину волосся, вираз лиця його залишався жорстокий.

Хуаніто, він же ель Джанні, був другий ватажок банди головоріза Пета Кабесаса. Він відповідав також за зв'язок з американською військово-морською базою в Гуантанамо. Щоб вітер не куйовдив його світлого волосся, Хуаніто підняв скло.

— Коте, що то за один, той, кого нам прислали? — запитав доктор Алехандро Тамайо, головний керівник контрреволюції на Кубі.

— Такий собі Аренсібія, — відповів Кіт, — Пабло Аренсібія.