Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

З оповіддю оживали давно поховані спогади.

— Вночі ти напав на мене зі вчителем, якого помилково прийняв за батька. Вчитель поранив тебе сріблом і на моє прохання відвіз сюди на лікування. Новий Володар лісу погрожував тутешнім поселенцям смертю, і задля їхнього порятунку, за рішенням мого вчителя, ти став жертовним підношенням. Затим твоя мати повернулася до країни і викрала мене. Билася з моїм батьком на вовчому герці. Програла. Батько помер за хвилину після неї — мені довелося вбити його.

Северин намагався говорити чіткими, коротким реченнями; Максим уважно слухав і не перебивав. Характерник продовжував: пошуки Савки, збочений магнат, Потойбіччя, недобитки Вільної Зграї, плин років, Острівна війна, зрада Ордену, хорти Святого Юрія, народження доньки, битва при Буді, полон і нова війна — наче довга-довга сповідь.

— Ось так, — Северин допив останні ковтки води. — Я нічого не приховав, нічого не замовчав. Розповів усе, як було. Можеш мене ненавидіти. Я зрозумію.

— Я, — Максим обережно добирав слова, — не знаю. Був вовком. Став людиною. Порожньо.

— Мабуть, ти маєш безліч запитань...

— Запитань.

— Я готовий відповісти на кожне.

— Забагато. Слів, — Максим потер вказівними пальцями скроні.

— Добре, — кивнув Северин. — Я хочу допомогти тобі. Якщо після всього, що трапилося, ти хочеш мати зі мною справу...

Северин зробив паузу, але Максим не відповів.

— Якщо погодишся, то я радо прийму тебе як друга. У тебе не лишилося нікого, — характерник зробив паузу, але Максим знову промовчав. — Якщо захочеш битви, то я прийму твій виклик. Проте не хочу, аби так сталося.

Червоні очі зіщулилися.

— Бо я вб'ю тебе, Максиме. Мені є за що битися.

Альбінос витягнув перед собою руки, хруснув суглобами. Помацав обличчя, понюхав під пахвами. Обережно підвівся на ноги, хитнувся з носків на п'яти. Северин зробив крок назад.

Дарма він сказав про виклик.

Опанча з'їхала на землю. Під розмальованою кривавими патьоками молочною шкірою бугрилися м'язи. Рухи, спочатку непевні, налилися хижою грацією. На грудях виднівся шрам — слід Захарового пострілу.

Северин відступив іще на крок, поклав долоню на руків'я піштоля. Він не марнуватиме часу на вовчий герць: просто стрільне сріблом та й потому. До біса поєдинки!

— Сон, — розбив мовчанку Максим. — Такий довгий. Такий справжній.

— Я був у схожому, — погодився Северин. — Але, порівняно з тобою, пробув там значно менше часу.

Перевертні-безбатченки, бранці потойбічних істот. Чи міг уловити Максим цю схожість? Напевно, він бачив у Чорнововкові лише старого ворога...

— Битися, — прогуркотів Максим. — Навіщо?

... що став його єдиним знайомцем у цілому світі.

— Я — ніхто, — альбінос здригнувся від холоду, підняв опанчу і закутався. — Підліток, який став чоловіком у вовчому тілі. Все, що я знаю і вмію — жити у зграї.

— Зграя більше не прийме тебе.

Максим закашлявся. Накрутив пасмо білого волосся на пальця, глянув на нього сумно.

— Світ не прийме мене.

— Тому я пропоную допомогу! Найменше, що я можу зробити для тебе. Аби загладити ту шкоду, якої ти зазнав від моєї родини... Від чистого серця.

Северин і справді говорив це від чистого серця.

— Ми були друзями дитинства. Пригадуєш?

Максим наблизився до нього. Северин стояв на місці.

— Вовки кращі за людей. Вовки пам'ятають врятоване життя. До самої смерті будуть вірні... А люди зраджують, — Максим дивився йому прямо у вічі. — Не боїшся, що я зраджу тебе, Северине?

— Не боюся.

Він знав, що від упевненості його відповіді залежить, чи вийде він звідси на самоті. Максим розсміявся — коротким і неприємним сміхом, схожим на дзявкіт.

— Як ти дожив до сивини з такою наївністю? — Альбінос розвернувся і гукнув у дерева: — Володарю! Я проклинаю тебе!

Могильна тиша древньої хащі ковтнула його прокляття.

— Я мушу покинути край, що став домівкою, — його мова перейшла від рубаних слів до речень. — Не хочу йти, але мушу. Не довіряю тобі, але нікого не знаю. І нічого не знаю...

Він ступив на дорогу, що вела до оселі волхва.

— Веди, Северине. Я піду за тобою.

Життєві стежки Чорнововків і Вдовиченків перетнулися знову.

***

Знову! Він перегнувся через борт, роззявив рота, висолопив язика... Але все, що можна було виблювати, він уже виблював. Солоні бризки поцяткували обличчя. Морська недуга стискала шлунок, душила горло спазмами, і коли здавалося, ніби минула, поверталася новими приступами.

— Хитавиця підступна, — промовили позаду.

Найменше Максим хотів, аби хтось бачив його у такому стані.

— Ще... довго?

— До світанку допливемо. Не перекинешся? Не хочу вбивати поромника, він добрий дядько.

— Не перекинусь.

Із тихим плюскотом бурунилися темні води. Максим осів на палубу, сперся спиною на борт, відкинув із лоба прилипле волосся. Блювання забирало до біса сил.

— Коли ми вперше до варязьких берегів пливли, то я ригав далі, ніж бачив, — сповістив Северин підбадьорливо.

Максим заборонив собі уявляти це видовище.

— А зі мною ригала ще половина корабля!

Шлунок болісно скрутило.

— Проте я загартувався, і на другу морську подорож навіть шторм не склав мене навпіл.

Северин простягнув бурдюка. Джерельна вода змила кислий присмак із роту і примару забльованого корабля з очей.

— Плесни ще на скроні, карк і зап'ястя.

Вовком жилося простіше: без морів, поромів, хитавиць, коли вся вода навколо — калюжі, струмки і лісове озеро близ людського поселення.

—