Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Та хіба тут заснеш? — промимрив Максим.

— Вмощуйся зручніше, дивись на небо, слухай плюскіт хвиль. Якщо знову прикрутить, то дихай повільно і глибоко, зосередься на сторонній думці. Мені допомагало.

Чергова купа порад від Северина Чорнововка, великого вчителя життя.

Максимів словниковий запас відновився і збагатився. Він смакував цікаві слова — пуцьвірінок, алебастровий, бокораш, пантрувати, тайстра — проте досі не міг дібрати потрібних слів для позначення своїх почуттів до Северина. Новий друг? Старий ворог? Він намагався розшукати в собі жагу помсти, але дарма: втрачена рідня перетворилася на вкритих саваном забуття примар, він розгубив мало не всі спогади про них. Святослав — так звали його старшого брата... Він був гарним братом. Турбувався, оберігав... Ярослава — мама... Завжди сувора. Бозна, як вона погодилася відпустити їх удвох... Роман — батько. Ненависний багатьма очільник Вільної Зграї, який почав Рокош і розколов Сірий Орден, спричинивши Вовчу війну... От і всі спомини.

Справжньою родиною стала зграя вовків. Після пробудження на олтарі у людському тілі Максим бажав лише одного — повернутися. Роками він жив рівним між рівних, допоки Володар не викинув його геть, наче осоружну іграшку. Покидаючи ліси, Максим присягнувся повернутися з помстою. Лісовика, а не Северина, Вдовиченко ненавидів від щирого серця.

Навчитися всього наново. Запхатися у незручні вдяганки, триматися в сідлі неслухняного коня, рахувати гроші, читати газети, розпалювати багаття — все, що вміли навіть діти, потребувало зусиль. Максима дратувало, що за нагромадженням побутових дрібничок пам'ять про вовчі роки перетворювалася на сон, танула, як сніг під весняним сонцем, а ще дратував Северин, який завжди був правий.

Вони були однолітками, але з Чорнововком він почувався дитиною поруч дорослого. Северин мав сивину, родину (дружина, дитина, — ці слова здавалися неймовірно чужими), спогади про війну і купу всього іншого... А що Максим? Самі лише мандри лісом і полювання. Безперечно, ці спогади були прекрасні, але вони блякли на тлі Северинового життєвого досвіду.

Максим тужив за зграєю. Він озирався, аж поки ліс не зникнув за обрієм, але ніхто не прийшов попрощатися з вигнанцем... Ночами Максим мимоволі перекидався на вовка — на щастя, єдиним свідком тому був Северин.

— Ти маєш опанувати себе, — напучував характерник. — Ніхто не має розпізнати у тобі вовкулаку. Інакше — вірна смерть.

Вдовиченко кивав, але потайки хотів перекинутися і втекти до найближчого лісу. Йому тут не місце — ліпше знову жити десь вовком! Роздратований черговою невдачею (переплутав монетки у п'ять і п'ятдесят шелягів), Максим бовкнув про це вголос. Северин глянув на нього, як на причмеленого, і суворо відказав, що прокляття місячного ярма зведе його з розуму, а Звір полонить свідомість.

— За дев'ять років у зграї нічого подібного зі мною не трапилося!

— Бо сила лісовика у тих місцях стримувала дію прокляття абощо.

— Я більше вовк, ніж людина...

— Ти — бовдур! Годі вже шукати виправдань для втечі!

У такі миті Максимом оволодівала пекуча лють до Чорно-вовка, але він не знаходив потрібних слів, аби належно вимовити її, від чого лютився ще більше.

Водночас він відчував глибоку вдячність до супутника: наприклад, тільки Северин помітив, як потерпає шкіра і очі альбіноса від сонячних променів, то одразу купив йому крислатого солом'яного бриля.

— Мій вчитель мав схожий, — посміхнувся Северин сумовито. — Його звали Захар... Він був мені за батька.

— Той, що мене підстрелив і віддав лісовикові?

— Той самий.

— Він загинув? — Максим натягнув бриля по самі очі.

— Його вбили покручі з хрестами.

Зі смужок давніх спогадів Вдовиченко пригадував, що чоловік, якого він переслідував разом із юнаком-Чорнововком, справді носив благенького бриля. Бриль — гарне слово.

— Тисне, — пожалівся Максим.

— Звикнеш, — Северин поправив йому капелюха так, аби не заломлював вуха. — Як і до багатьох інших неприємних речей. Наприклад, до охочих повитріщатися на твою мармизу.

Альбінос усюди збурював цікавість. Хтось дивився сторожко, хтось із захватом — ніхто не лишався байдужим. Кликали родичів і друзів, аби бігли поглянути, дехто вигукував бридкі слова. Така увага не подобалася Максимові, і він натягував бриля поглибше. У рідній зграї він був рівним попри колір хутра... Найбільше дошкуляло, коли діти при його появі вищали і тікали геть від «упиря» та «виродка». Ці слова боліли.

Він заздрив тому, як легко Северин балакав до людей, наче кожен стрічний був його давнім знайомцем. На Максимові спроби завести бесіду люди витріщалися і розмовляли кумедно, наче з іноземцем, від чого всі слова тікали й губилися.

— Не переймайся, — підбадьорював Чорнововк. — Людиська бояться будь-чого трохи відмінного за їхню усталеність. Якби я мав на собі черес із клямрами, ти в тому швидко пересвідчився б.

Характерник розповів, що розшукує двійко старих друзів, які переховувалися у південних степах. Не без зусиль роздобувши для Вдовиченка коня (іншими припасами запаслися у поселенні), вони рушили до Чорного моря. Дорогою Северин наставляв, розповідав про все на світі, відповідав на запитання і часом жартував, що знайшов собі першого джуру.

Їм постійно зустрічалися загони війська Січового, чиє наближення можна було почути задовго до появи.

— А попід горою, яром-долиною козаки йдуть! Ге-е-ей, долиною, ге-е-ей, широкою, козаки йдуть!

Здіймаючи куряву, прямували на схід: піхота, кавалерія, артилерія, знову піхота... Хоругви, бунчуки, прапори, значки — багато нових слів.

Кілька разів у пошуках дезертирів їх зупиняли сердюки, але щоразу Северин примудрявся забалакати їм зуби і викрутитися.

— А ти певен, що твої друзі досі живі?

— Не певен.

Він постійно вишукував свіжі газети і спрагло читав новини. Інколи усміхався:

— Київ тримається! Напевно, через лаврські підземелля тягають їжу... Та й уночі рибалити можна. Якщо ординці контролюють Дніпро і постійно обстрілюють берег...

Інколи лютував так, що рвав газету на клапті:

— Так званий правитель улусу Слобожанщини склав присягу на вірність Темуджину! Що за бздури вони друкують?

День за