Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Черговою віхою подорожі став пором до Кінбурнської коси. Северин стверджував, що його друзі мають переховуватися у тамтешніх паланках. Один за одним поромники відмовлялися від переправи через небезпеку наразитися на османський патрульний корабель, і лише один хвацький горбань взяв їх на борт, зневажливо махнувши рукою в бік товаришів:

— Сцикуни!

До того, як зазнати в усіх сенсах гіркої поразки від морської хвороби, Максим встиг підслухати його розмову з Чорнововком.

— А не пригадуєте в околицях село, де років зо двадцять тому хата згоріла? — запитав Северин.

Горбань розреготався.

— Дядьку, це ж Причорномор'я, суцільний степ! Тут улітку на камінні яєчню смажать. Щороку стільки пожеж трапляється, що цілі села геть вигоряють, а ти про якусь хату двадцять років тому питаєш! Ти сам звідки будеш?

— З Наддніпрянщини ми.

— Занесло ж! Справи військові?

— Друга шукаємо.

— О, дядьку, непросто це. Часи зараз непевні, всі на ногах, — горбань харкнув у хвилі. — Кляті загарбники! Щоб вони повиздихали, ті монголи, і Орда їхня! Чого спокійно не живеться у своїй сторонці? Ні, падлюки, пруть і пруть, все їм треба. А ще турки, хвойда їхня мати! Бусурмани тепер з Криму на наші кордони забігають, людей крадуть і селища грабують!

Далекий берег блимав вогниками. Над хвилями галасували мартини.

Загарбники, падлюки, хвойда, повторював під носа Вдовиченко, коли нещодавня вечеря зі смаженої риби вирішила передчасно покинути його нутрощі.

Наче полегшало. Северин і поромник досі теревенили. Коні, яким зашорили очі, відпочивали. Максим умостився на коцик, розстелений на палубі, закинув руки за голову, вп'явся очима у зірки. Він любив ніч — місячні промені не обпалювали білу шкіру, не дратували червоні очі.

Куди він плив? Навіщо? Бозна. Людина без мети, людина без мрії. Таке існування не жахало: вовки не шукали сенсу в житті. Вони навіть не знали такого слова... Як же він сумує за зграєю! Одного дня він обов'язково повернеться до неї. І обов'язково помститься Володареві лісу за принизливе вигнання.

Ранок приніс суходіл. Максим зіскочив на берег першим. Коні, звільнені від посторонків, били копитами по вкритій дрібними мушлями доріжці. Село, чию назву Максим на запам'ятав, смерділо рибою — свіжою, лежалою, гнилою, солоною, копченою... Йому аж дух забило від тих пахощів. Шлунок скрутило знову. Чорнововкові сморід не заважав: він розпрощався з поромником, приязно привітав місцевих рибалок, які з підозрою оглядали зайд із великої землі, і дав знак рушати.

На косі весна буяла на повну. Рибний сморід, на Максимову радість, зник, солоний запах моря відступив — натомість прийшов терпкий степ. Високі трави розкинулися густим збіжжям аж до крайнеба, хилилися вслід за невпинним вітром, і ця безкрая рівнина, геть не схожа на рідний ліс, одразу припала Вдовиченку до серця — саме таким на вигляд мало бути слово «воля».

Северин розгорнув засалений атлас і тицьнув на потрібну малу:

— Бачиш? Ми тут, на західному краєчку Кінбурнського півострова.

Максим кивнув — читати мапи було легко.

— Варган казав про землі у трикутнику між Олешківськими пісками, Тендрівською і Джарилгацькою затоками. Там ми його і знайдемо.

— Цей трикутник здається до біса величезним.

— Очі бояться, — Северин згорнув атлас. — Ми знайдемо їх швидше, ніж ти собі уявляєш.

Тут було тихо. Що далі вони просувалися, то більше відчувався подих війни: безлюдні села, мовчазні хутори, зграї здичавілих псів, покинутих хазяями. Худющі собаки швендяли дорогами, проводжали вершників голодними очима, та наближатися не зважувалися: важкий вовчий дух сіроманців забивав гарчання в слинявих пащеках.

— Чи ворог далеко звідси?

— Ближче, ніж здається, — Северин вказав рукою на острів у сріблястій воді. — Оно Джарилгач. За ним уже Крим, а там хазяйнують османи.

— Джарилгач. Крим, — Максим обережно розсмакував слова, примружив очі і роздивився маяк на острові. — Море чисте, без військових кораблів.

— Нехай так і залишається. Не вистачало нам додаткового фронту на півдні.

«Нам». Максима дивувало, що Северин переживає про країну, яка зрадила його. Про війну характерник торочив щодня, пояснював газетні новини, тонкощі бойових дій і нюанси їхнього перебігу — наприклад, як впливає природа, пора року, погода і настрої місцевого населення на рішення щодо штурму міста. Він часто згадував Острівну війну, наводив приклади з неї, але про свою участь майже нічого не розповідав.

Спливав другий тиждень безплідних пошуків у степах. Максим утішався безкраїми просторами і неосяжним небом, щодня підбирав нові слова, які пасують до цієї землі, виводив їх миском чобота на піску. Побачити, вдихнути, ввібрати — цей край вартував вигнання! Але Володар лісу, повсякчас нагадував собі перевертень, однаково відповість за свій вчинок. Привид помсти лишався єдиною ланкою, що сполучала Вдовиченка з минулим життям.

Він мав сумніви щодо можливості розшукати утікачів, які не хочуть бути знайденими, у цих неозорих степах. Чорнововк натомість сумнівів не мав (чи принаймні майстерно це приховував), креслив перевірені ділянки на мапі, невтомно розпитував мешканців кожного села, і, нарешті, його наполегливість була винагороджена.

— Двійко травників! Так, із минулої осені тут їздять, — закивала продавчиня.

— Справді? Вони часом не мого віку?

Жіночка миттю вхопила ступінь його зацікавленості.

— Придбайте цілющу суміш, пане! Додає сил і бадьорості, лікує від будь-якої застуди, — вона простягнула пучок засохлих рослин. — Чуєте? Від самого аромату легшає, в голові прояснюється! А як заварити на окропі, як настоїться... М-м-м, найкращий напій для початку дня!

— Добре-добре, я зрозумів, — Северин віддав кілька мідяків і тицьнув отриманий букет Максимові.

— Оце, власне, травники місяць тому привезли. Майже все спродала! Гарний товар швидко купують. Вам пощастило, встигли схопити передостанній пучок, — задоволена продавчиня сховала гроші. — Може, візьмете ще?

— Лише після того, як скористаємо перший.

— Ваша справа, — розчарована жіночка заторохтіла далі: — Привозять все у чудовому вигляді, без комах і гнилі, ніколи