Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Один із них має пошкоджене вухо, — припустив Северин.

— Не знаю, що там у них із вухами, я на чоловічі вуха не заглядаюся, — відрізала продавчиня. — Красиві руки — основа мужньої краси! Але коли вас цікавлять їхні вуха, пане, то відповім так: один постійно стирчить у каптурі незалежно від погоди, тож його вух я не бачила. Справжній відлюдник! Ніколи не розмовляє.

Зовсім як я, подумав Максим, і поправив бриля. Жіночка стріляла на нього цікавим поглядом.

— Всі справи я веду з другим. Невисокий симпатяга, жилавий, світле волосся вуха закриває...

Вона раптом витріщилася і обіруч затулила собі рота.

— Мати рідна! А нащо ви їх шукаєте? — донеслося крізь долоні. — Невже вони кривди якоїсь завдали?

Северин вдавано розсміявся.

— Що ви таке кажете! То мої друзі, яких я не бачив понад рік.

— А-а-а, то ви теж травники!

— Початківці.

Жіночка заспокоїлася. Початківці — приємне і легке слово, якому хочеться вірити.

— Вони вічно мандрують, як ті кочівники, з місця до місця. Ось вони тут, ось біля Голої Пристані, ось біля Великого Порту, ось біля Широкої затоки, — вона стишила голос і довірливо додала: — Подейкують, ніби вони дезертири, з армії втекли... А інші кажуть, що то характерники... А на них хорти полюють!

Северинове обличчя скам'яніло.

— Але то все плітки, — розсміялася жіночка. — Адже хортів розігнали, гаспидів тих кривавих! Навіщо було сіроманців убивати? Як тільки знищили Сірий Орден, то відразу прокляття впало на нашу землю... Орда крізь кордони поперла, Київ оточила, а тут за кілька миль османи слину пускають...

Іще багато, багато слів. Максим втомився слухати. Коли вони відкланялися, Северин мовив:

— Шкода, що я не знав цієї пані роки зо два тому.

— Сподобалася тобі?

— Та ні, — Чорнововк обурено сплеснув руками. — Просто волів би почути її думку про Сірий Орден у ті часи, коли всі читали «Літопис» і ненавиділи характерників.

Максим простягнув засохлі трави своєму коню, і той зжував їх під заздрісним поглядом Северинового гнідого.

Надвечір спинилися обабіч дороги, біля кількох кривеньких сосен, що їх місцеві звали гордовитим словом «підлісок». Вдовиченко розкладав багаття, коли раптом збагнув: іще місяць тому він лісовим вовком бенкетував кривавою свіжаниною, а зараз вечеряє сухарями і сушеною рибою побіля Чорного моря... І все, що було колись життям, обернулося тонким маревом.

— Северине, якби ти міг — що змінив би у своєму минулому?

Характерник відповів здивованим поглядом. Відповісти не встиг: війнув легіт, швиргонув оберемком запахів, Чорнововк глибоко вдихнув і обернувся на дорогу.

— Гряде цікава ніч.

Максим нашорошився.

— Вершники. Четверо. Прямують до нас.

Небезпека!

— Не просто вершники, — вищірився Северин. — Ладан і порох, друже мій! Хорти Святого Юрія власними персонами. Тільки-но ми про них почули, і ось — вони вже тут!

Максим відчув, як кров линула до обличчя. Хоч і не лицар Сірого Ордену, він був перевертнем, а божі воїни вбивали незалежно від наявності чересу. Северин розповів йому все, від підготовчих таборів у монастирях і першої масакри до знищення дубів і поразки сіроманців.

— Роздягайся, — Северин заряджав піштоля. — Хутко!

Стукіт підков наближався. Максим заходився роздягатися, хоч і не розумів, навіщо.

— Кидай лахи сюди. Станеш отам, за деревами, — вказав піштолем Чорнововк. — За сигналом стріляй у голову найближчому. Тут кроків двадцять, влучиш.

— Який сигнал?

— Покличу тебе на ім'я, — піштоль перекочував до Максимової долоні. — Стріляй, перекидайся, нападай. Покладемо цих виродків.

Северинові ніздрі роздувалися, губи розтягнулися у хижій посмішці. Він жагав цього зіткнення.

Четверо проти двох! Але Максим ніколи не бився...

— Бігом!

Стискаючи піштоль у руці, Вдовиченко рвонув на вказане місце. Ноги налилися неслухняною вагою. І куди лишень поділася спокійна ніч?

Гнідий тихенько заіржав, вітаючи новоприбулих. Подорожні випірнули з темряви, спинили коней. Максим притиснувся до дерева, аби відблиски вогню не виказали його. Живіт шкрябнуло гострою корою. Він встиг розгледіти чоловіка, який їхав першим — худий, голомозий — а потім його затулили постаті інших. Усі тримали рушниці, але геть не скидалися на зарізяк, якими собі Максим уявляв хортів Святого Юрія.

— Слава Йсу, — почувся голос ватажка.

— Навіки слава, — відповів Северин гостинно. — Сідайте, добродії.

Голомозий відповів на запрошення. Решта троє спішилися, проте від коней не відходили. Мовчали.

— Коней можете розсідлати, нехай відпочинуть, — запропонував Северин.

— Іще встигнеться, — відказав голос ватажка.

Глиця поколювала ступні. Максим боявся зайве дихнути. Здавалося, що через найменший рух його помітять.

— Радісно зустріти на пустельних дорогах збройних співвітчизників у ці неспокійні часи, — продовжував Чорнововк.

— Куди шлях веде?

— Куди Бог вкаже.

Перед ним стояли фанатики, готові вбивати за першим наказом, а він голяка тулиться до дерева! Максим мало не розсміявся.

— О, знак православного хреста! О... Заряджений піштоль, — вигукнув Северин. — Невже я бачу божих воїнів у Богом забутому місці?

— Бог не забуває про жоден клаптик суходолу чи води.

Відповідав тільки ватаг, решта — ані пари з вуст.

— Ваша правда. Що привело вас сюди, пане, не маю честі знати імені?

— Мене звати Георгій, — назвався хорт. — Ви сьогодні розпитували за мандрівних травників. Нащо шукаєте їх?

Максим ковтнув слину і приготувався стріляти. Характерник навчав його стрільбі, але тільки на колодах і камінчиках... А мішені-люди вночі сильно різняться від мішеней-камінців удень!

— Навіщо нам ті пустельники треба? — Чорнововк розсміявся. — Цілющі трави і відвари — все то дурня.

— Годі брехати, — процідив