Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Голомозий заговорив тихіше, з погрозою, але Максимові вуxa ловили й розбирали кожне слово.

— Ви про кого?

— Не заговорюй зуби! — заволав хорт. — Я не сліпий і бачу двох коней!

— А, ви про мого друга... У нього живіт заслаб, зараз покличу. Максиме!

Сигнал. Це сигнал! Та замість того, аби прицілитися й натиснути на гачка, Вдовиченко отетерів: поруч його ноги виріс невеликий сірий вовк. Як він зміг підкрастися так нечутно?

— Тарані переїв, сердешний, йому від газів мало гузно не розірвало... Максиме!

Трійця хортів як один підняли рушниці. Вовк кивнув Максимові, наче старому знайомцю, і прослизнув далі, до спин божих воїнів.

— Вибачте, панове, геть його скрутило, — Северин заволав так, що цвіркуни притихли: — Максиме, курвин син, годі вже срати! А ну мерщій...

Далі сталося кілька подій водночас.

Максим вистрілив. Один із хортів похитнувся, випустив рушницю, спробував ухопитися за потилицю, але натомість гепнувся навзнак. Другий хорт упав, збитий із ніг сірим вовком, який вчепився йому в шию. Северин махнув рукою, і той, що звався Георгієм, повалився на спину з ножем у горлі. Останнім рухом Георгій смикнув гачка, і випадковий постріл став його поховальним салютом. Четвертий хорт прожогом застрибнув у сідло і помчав геть.

Слова зникли. Ніч виповнилася відтініків, запахів і кольорів. Він навіть не усвідомлював, наскільки скучив за цим світом! Вовче тіло, стрімке й потужне, спрагло рве до бою. Мчати! Полювати! Нищити!

Кінь летів дорогою, та Максим упольовував і прудкіших. Укусив за ногу, ухилився від удару копитом, перебіг на інший бік, цапнув за другу. Над головою гахнув постріл. Переляканий хорт щось волав, але Максим не розумів ані слова: він стрибнув і клацнув зубами біля шиї наляканого коня. Той схарапудився, став дибки, замолотив у повітрі передніми копитами. Вершник полетів долі. Наляканий кінь помчав далі, а Максим уже розірвав м'язи і сухожилля правої литки, мотнув мордою, вчепився в ліву ногу так глибоко, що ікла стукнули по кістці. Чоловік завищав, спробував відбитися кольбою рушниці, потягнувся за ножем, але вереск перетворився на хрип і стих: вгризатися в шию значно легше, коли жертва не здатна підвестися.

Максим ковтнув гарячої крові, винагороди за вдале полювання. Перше вбивство людини... геть не вразило. Воно мало чим різнилося від убивства кабана чи оленя.

Сірий незнайомець і чорний вовк із жовтими очима виросли поруч. Перекинулися майже одночасно — невисокий жилавий чоловік і Северин.

— Гарна робота, — похвалив незнайомець, розглядаючи мертвого.

— Наступного разу не змушуй мене повторювати сигнал тричі, — буркнув Северин.

Вдовиченко повернувся до людського вигляду.

— Моя провина, Щезнику. Це я збив його з пантелику, — вступився незнайомець. — От і зустрілися, брате.

Двоє на мить завмерли, розглядаючи один одного, і міцно потисли вкриті кров'ю руки.

— Хто твій новий друг?

— Той, хто потягне мертвяка назад до вогнища.

Максим зітхнув, взявся за розірвані ноги і потяг мертвого за собою, наче плуга.

— Альбінос! Тепер зрозуміло, звідки таке незвичне хутро. Для засідок цей колір не дуже пасує, — незнайомець на ходу вклонився. — Я — Пилип Олефір. Або брат Варган.

— Максим, — чоботи поволі злазили з мертвих ніг, і це заважало тягнути тіло. — Максим Вдовиченко. Прізвиська не маю.

— Облиште ввічливість на потім, — втрутився Северин. — Це всі хорти чи є інші, Варгане?

Степова ніч співала цвіркунами. Повітря пахло чебрецем і кров'ю.

— Всі, — підтвердив Пилип. — Місяць полювали на нас. Мені це набридло, і я вирішив влаштувати засідку. Проте дехто втрутився...

— Вийшло справно, — відповів Чорнововк. — І на що ті бовдури розраховували? Що я смиренно дам себе вбити?

Максимові здавалося, наче характерники не бачилася день-другий.

— З того, що мені довелося почути, вони вірили у свою богообраність.

— Отже, біля райської брами звітують перед Святим Петром.

Теревенили буденно, наче поруч із ними не тягнули ще теплого трупа.

— А де Павич? Із ним усе добре?

— Відпочиває в таборі. Я звідти вовком прибув.

Біля вогнища всі троє омилися водою з бурдюків і вдягнулися. Пилип, який не мав із собою одягу, накинув плащ одного зі вбитих.

Мертвий утікач приєднався до решти. Чотири тіла — дві розірвані шиї, прострелена потилиця, пробита клинком очниця — виклали у рядок прямо на дорозі і на вимогу брата Варгана позбавили одягу. Максим зачудовано споглядав, як новий знайомець підхопив ножа, і на мертвих грудях кожного розмашистими рухами вирізав кутасті літери, схожі на руни: S.O.

— Красномовно, — сказав Северин.

— Ці послання гарно запам'ятовуються і швидко передаються з уст в уста.

Вигляд трупів не лякав Максима, але від такої зневаги до мертвих його мимохіть охопив приступ нудоти.

— Ми не поховаємо їх? — наважився спитати.

Сіроманці водночас похитали головами.

— Лише гідний ворог вимагає поховання, — відповів Пилип і кинув ножа на землю. — А ці пси заслужили гнити просто неба.

Він поглянув на Вдовиченка.

— Добра робота, Максиме! Ти вбив половину загону.

— Вітаю з бойовим хрещенням, — додав Северин.

Максим усміхнувся. Від визнання йому було приємно.

Одяг із хрестами кинули купою біля мертвих, а зброю та решту пожитків завантажили на коней і рушили до нового табору.

— Добрих коней зараз важко роздобути, — сказав Пилип.

— Дуже важко. Ці троє стануть у пригоді.

І далі вони мовчки їхали, допоки не дісталися напханого сушеними травами возика, що стояв просто посеред степу.

— Ох і запах від вашого сіна! — Чорнововк потер носа. — Дух забиває!

У Максима навіть очі сльозилися.

— Так і треба, — кивнув Пилип. — Гончакам важче вловити наші запахи.

Біля возика дотлівало обкладене камінчиками багаття, поруч хтось