Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Ранок вечора мудріший, еге ж?

— Так. Міцних снів, брате. Радий, що знайшов тебе.

— Навзаєм, Щезнику.

Ті ще диваки, вирішив Вдовиченко. Його розпирало від пережитого: засідка, гонитва, вбиті хорти, вирізані знаки! Вовче життя зникало, від чого було соромно: наче він знову зрадив пам'яті родини. Під загальне хропіння Максим довго совався, намагаючись підібрати слова до власних почуттів, аж поки сон не зморив його...

Хтось обережно тицяв пальцем у вухо. Роздратований такою безцеремонністю, Максим розплющив очі і скрикнув від подиву: на нього витріщалася голова, вкрита відразливими шрамами. Над вухом стирчала облізла пір'їна павича.

Це має бути Савка. Чорнововк розповідав, як полон у недобитків Вільної Зграї скалічив тіло і розум життєрадісного юнака, перетворивши на дивакуватого химерника. Савка сидів навпочіпки, і на Максимів зойк відстрибнув, як ропуха. Виставив уперед руку, в якій стискав кривеньку ляльку-мотанку.

— Білий вовк! Мама вітає тебе!

— Га?

— Доброго ранку, — Северин розпалював багаття. — Бачу, ти познайомився з Павичем.

Савка обернувся на своє прізвисько, розплився у дурнуватій усмішці:

— Чорний вовк! Довго не бачилися!

— Та бачилися тільки, — всміхнувся той навзаєм. — Розкажи-но краще, що в тебе за іграшка така.

— Мама, — Савка приклав ляльку до вуха. — Мама передає вітання Чорному вовкові!

— І їй так само.

— Мама каже, що Чорного вовка отруєно, — Савка заломив брови у переляку. — Пастка. Темрява. Холод...

Северин спохмурнів, а Савкове харамаркання стало геть незрозумілим. Він перелякано заглядався у вогник ватри, розхитувався, притискав до вуха мотанку і нібито забув про світ навколо.

Його транс перебило Пилипове повернення. Довговолосий сіроманець, одягнений у запилюжені сірі шати, озброєний луком і стрілами, приніс трійко впольованих кролів. Савка радісно зойкнув, підхопив здобич і заходився вправно її білувати, затиснувши мотанку між плечем і вухом.

— Ніколи з нею не розлучається, — вказав Пилип на ляльку. — Змайстрував її власноруч. Уособлює Віру Забілу.

— Он воно що, — кивнув Северин. — Тепер зрозуміло.

Хто така Віра Забіла, подумав було Максим, коли Пилип перевів на нього погляд.

— А ти цікавий, — він уважно роздивився альбіноса. — Перевертень навпаки. Вовк у людській шкурі.

— Я довго був вовком, — зізнався Вдовиченко. — А тепер не знаю, хто я.

— Так само, брате, — Пилип сів поруч. Від нього пахло вовком значно дужче, ніж від Северина. — Ти не з Ордену. Не звик убивати. Я вже кілька місяців не вбивав... Але на вовчій стежці кожен сіє смерть. Ти боїшся смерті?

— Так, — спантеличився Максим.

— Нехай тобі ніколи не доведеться перетнути межу, за якою наближенню власної смерті радієш, ніби зустрічі з коханою.

Максим почухав лоба.

— Вибач, — Пилип усміхнувся. — Не бери до голови. Коли місяцами за компанію сам лише брат Павич, то мимохіть починаєш розмовляти загадками.

Савка у відповідь висолопив язика і видав довгий, до огиди правдоподібний звук вивільнених газів. Пилип осудливо поцокав язиком у бік Савки і знову повернувся до Максима:

— Розкажи-но, звідки ти.

— Нехай краще Северин...

Максим натягнув бриля по самі очі.

— До Щезника у мене стільки запитань, що нехай побережеться. Тож розповідай свою історію сам, — наказав Пилип.

Затинаючись, Вдовиченко заговорив — про дитинство, повернення, вбитого брата, поневіряння, спробу помсти, поранення, вовчі роки, зустріч із Северином... Накопичені слова вибудовувалися, вишукувалися, перетворювалися на речення, бігли містками між його думками та вустами. Завершив він свою оповідь зізнанням, що майже забув вовче життя, але людського досі не розуміє.

— Ніхто його не розуміє, — відказав Пилип. — Дякую, що поділився.

Максим кивнув.

— Принагідно вітаю з поверненням до світу людей, брате! Думаю, я можу кликати тебе братом, хоч ти не маєш клямр... Треба вигадати йому прізвисько, Щезнику.

— Брат Сніжок? — озвався Северин, який допомагав Савці різати випатраних кролів.

— Погане слово! Я ж не песик, — відмовив Максим ображено.

— Біляк. Будеш братом Біляком, — сказав Пилип. — Мене можеш кликати Варганом, Савку — Павичем, а Северина — Щезником.

Біляк... Максим прошепотів слово кілька разів поспіль — звучало гостро і зухвало.

— Тепер, Щезнику, твоя черга, — Олефір перевів погляд на Северина. — Я був переконаний, що ти не загинув, але з Павичевих слів зумів розібрати лише про якісь негаразди в Потойбіччі.

Чорнововк розповів уже знайому історію від пограбування банку до порятунку мавкою. Савка тим часом смажив кролятину над вугіллям, і Максим зловив себе на тому, що аромат смаженого м'яса вабить його дужче за запах сирої плоті.

— Шкода змарнованого року... Але добре, що ти вибрався звідти, — Пилип випив води і Вдовиченко помітив, що його різці занадто довгі. — Після початку війни ми живемо тут. Вдало уникали хортів завдяки повідомленням потойбічних друзів Павича... Проте останні місяці вони змовкли. Неначе вимерли.

— Пустка. Страх. Насуває буря, — пробурмотів Савка.

— Непросто ловити сенс у його пророцтвах, — Пилип усміхнувся. — А загалом... Живемо потроху. Збираємо зілля, продаємо, мандруємо... Ти, напевно, не знаєш, що мою хатинку спалили хорти. Іронічно, чи не так? Така собі відплата за влаштовані мною пожежі.

— Твоя бібліотека теж згоріла?

— Найважливіші книги я встиг перевезти до Аскольда, — Пилип торкнувся огризка вуха. — Насправді, брате, я мав тікати сюди значно раніше... Подалі від людей, подалі від усіх. Я дуже небезпечний, Щезнику.

— Звір?

Знову цей Звір! Коротке, потворне слово.

— Я думав, що знищив його... Наївний бовдур, — у Пилипових словах плескався біль. — Насправді я просто розбив дзеркало. Звір і досі живе — зростає в мені, значно сильніший, ніж будь-коли. Мушу тримати себе в руках, аби зберігати людський вигляд.

— Варгане, — сказав Чорнововк стривожено. — Який же