Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Савка тихенько заскавучав.

Пилип заплющив очі... Його голова стрімко видовжилася, вкрилася хутром непомітним оку перетворенням. Решта тіла лишилася людською, але голова стала вовчою.

— Рр-аар-рг, — прогарчав песиголовець із помітним зусиллям.

— Зрозуміло... Горлянка також перетворюються, — мовив Северин.

Пилипова голова мотнулася кілька разів і повернулася до людського вигляду. Відбулося це значно повільніше.

— Нова подоба стає природною... А людська голова відчувається чужою, — Олефір витер хутро з обличчя. — Щодалі тільки гіршає, все більше тяжію до вовка... Тому й утік до безлюдних просторів.

— Це можна виправити?

— Ні, брате. Опираюся, як можу, але мій час невдовзі проб'є. Павич тут зі мною не просто так.

Савка вказав на вкритого кролячими нутрощами срібного ножа.

— Напоготові, — сказав він серйозно.

— На кожну повню скручує мене у скелі чи дерева на десяток вузлів, бо я вже не маю сили супротивитися, — Пилип глянув на руки — ніби переконатися, що це досі людські кінцівки. — Багряне безпам'ятне провалля... Приходжу до тями тільки на світанку. Кожна повня — як провісник смерті.

— Навіть не знав, що таке можливо, — Северин потер половинчатого пальця. — Мені дуже шкода, брате.

— Така вже моя стежка.

— Пригадую, коли мій батько перекинувся на вовка... Лише по багряних очах я збагнув, що його втрачено.

— Так відбувається з кожним характерником, що програв Звіру, — кивнув Пилип. — Проте я — виродок серед перевертнів. Бо мій вчитель змилувався і не вбив мене, коли мусив.

Скільки гіркоти було в його словах!

— Тепер, коли між нами не лишилося недомовленого... Скажи, Северине, нащо ти шукав мене?

Погляди Чорнововка й Олефіра зустрілися.

— Мені потрібна вся наша ватага, — відповів Северин.

— Заради чого?

— Помститися за Орден! Але перед тим ми завершимо війну.

Савка заходився наминати смажене м'ясо, дуючи на обпечені пальці.

— Благородна мета, — сказав Пилип незворушно. — І як же ми завершимо війну?

Северин посміхнувся.

— Вб'ємо Безсмертного Темуджина.

Розділ 2

Коли прийде пітьма, а шлях попереду розколеться прірвою — знай, що Бог випробовує віру твою. Коли брати-прочани малодушно відвернуться і підуть геть — знай, що поруч лишилися найвірніші. Коли довга подорож зіб'є ноги в кров і забере останні сили — знай, що ти за крок від мети.

Ріхард Шварц був мудрим чоловіком і вмів не лише цитувати Святе Письмо, а й промовляти, ніби пророк. Отто знав, що вершин дідового красномовства йому не сягнути, бо з деякими талантами можна лише народитися.

«Коли прийде пітьма...» Пальці торкнулися рушниці, освяченої особисто Папою Римським — Ріхардів подарунок онукові на шістнадцятий день народження, шедевр зброярів Ферлаху, точний і надійний, прикрашений віртуозними інкрустаціями, що зображували сцени з Книги Апокаліпсису. Штуцер коштував, як невеликий будиночок у Зальцбурзі. Отто довго видумував гідне ім'я для своєї зброї, та все ніяк не міг визначитися, бо кожний вибір змінювався після чергового знайомства з симпатичною дівчиною.

Кілька років по тому його молодший брат Ґотфрід теж отримав схожу рушницю, проте володів нею недовго. Дід зламав її після Ґотфрідової втечі. У прощальному листі бовдур відмовлявся від шляху мисливця і виправдовувався нісенітницями про життя, заповідане Богом — у любові та злагоді. Почервонілий від люті Ріхард зім'яв листа, швиргонув до каміну, вирвав стрічку з ім'ям Готфріда з гобелену родоводу і заходився трощити меблі під акомпанемент брутальної лайки. Виявилося, що старий Шварц умів не тільки цитувати Книгу Книг, а й лихословити, як портовий вантажник.

— Чим ти думав? — Ріхард повернувся до Отго. — Віддати на поталу молодшого брата! Знову на якусь спідницю задивився? Про нові походеньки думав?

Ніколи Отто не відчував такого сорому.

— Як ти міг відпустити його самого проти клятої Беатріс? Хіба не знав, яка то досвідчена відьма? Ґотфрід — нетямущий бевзь! Ти мусив супроводжувати його всюди щонайменше впродовж року!

Він був старшим братом і він завинив. Не додивився, не перевірив...

— Як ти міг повірити йому? Малий ніколи не вмів брехати, за найменшу неправду вуха палахкотять так, що сліпий побачить! — Ріхард не знав пощади. — Це твоя провина, Оттфріде, той лист — на твоїй совісті!

Ґотфрід, юний наївний Ґотфрід... Утік із відьмою, приворожений лихими чарами, бозна-куди — такої ганьби не траплялося у славетному роді Шварців. І все через Отто!

Ріхард спересердя зламав рушницю, яка зробила заледве сотні дві пострілів, і разом із нею ніби зламав щось у собі. Зліг із хворим серцем, марнів на очах: останнім проханням було звільнити молодшого онука з полону.

— Я не вберіг твоїх батьків... Ти не вберіг брата... Але врятуй його душу, Оттфріде, — прохрипів Ріхард перед смертю. — Прошу...

Отто поклявся. Дід почув присягу, благословив його і сконав у мирі. Після похорону Отто вирушив на пошуки.

Він вистежив брата в передмісті Толедо, на останньому поверсі задрипаного блощичника. Прошепотів молитву, перехрестився, ввірвався до сховку. Отто сумнівався, чи стане йому сил виконати клятву, та коли побачив у ліжку їхні сплетені, розпашілі в гріху тіла, сумніви зникли. Його лице скривило праведною огидою, груди розперло священним гнівом, і тремтливі руки віднайшли твердість.

— Отто, послухай, — сполохнулася оболонка, що була його молодшим братом.

Бідолашний Ґотфрід. Забув Бога. Зневажив родину. Зрадив призначенню. Чари заволоділи ним назавжди.

Будь вільний, брате! Нехай Він змилується над твоєю заблуклою душею...

Чорноволоса суккуба витріщилася на Ґотфрідові прострелені груди, торкнулася рани пальцями, наче хотіла переконатися у справжності, відсахнулася, залопотіла щось диявольською мовою. Замовкла після другого пострілу.

Вигляд її нерухомого тіла приніс Шварцу солодкість помсти і мисливську втіху. Шкода, що відьма померла занадто швидко... Але він дотримав слова, і тепер на небесах, серед янголів, Ріхард Шварц посміхається йому.

Принесена дідові клятва розтікалася кривавою