Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Щось змінилося в їхніх стосунках. Це було не особливо помітно зовні, але Борис відчував усією шкірою — щось стало іншим. Поцілунки, обійми, навіть секс. Вони більше не кидалися одне на одного наче голодні німфомани, Саша не намагалася висмоктати душу чоловіка через член, а Борис не перетворювався на відбійний молоток, що задовольняв свою хтивість. Їхній колись шалений секс тепер дедалі більше нагадував заняття коханням. Навіть не "заняття", творіння! Вони, наче вічно п'яні скульптори, ковзаючи тілами, створювали приховане від чужих очей, але все ж чудове мистецтво.

Їхні стосунки абсолютно точно вийшли на інший рівень. Інший, той, у якому не потрібно говорити, щоб зрозуміти одне одного. Наплювавши на аврали на роботі й турботи, вони дозволили собі розчинитися в ніжності й підлітково-рожевій безладності, блискучій, як новорічна мішура, та пустотливій, як бульбашки італійського ігристого вина, яке несподівано полюбила Саша.

Другим відкриттям стало для них таксі. Чорні машини з біло-блакитними наліпками катали їх по всьому місту, у сквери, парки, клуби. А вони, два дурні, раз у раз бентежили втомлених водіїв палкими поцілунками на задньому сидінні. Борису несподівано сподобалися квіткові магазини, і крамниці крафтових солодощів, а Саша раптом полюбила трилери і фанерну попсу дев'яностих.

Листопад став для них місяцем троянд і кіно, яке вони дивилися щовечора, обмакуючи шматочки смаженого хліба в сирне фондю. Напрочуд раптово у Бориса і Саші виявилося тисячі дрібниць, які вони обидва вважали "класними", "прикольними" і "просто жахливими". Іноді вони танцювали танго, оголені, спекотні, завжди перетворюючи його на витончену прелюдію перед гарячою ніччю кохання.

За кілька тижнів вони безжально зґвалтували всі месенджери і соцмережі, списуючись не менше п'яти разів на день, просто щоб запитати, "ти обідав"? Настрій тепер завжди був ліниво-сентиментальним, що проявлялося в такій вульгарності, як малюнки на серветках, записки на холодильнику, цукерки, підкинуті крадькома в сумку.

Вони гралися пальцями, торкаючись кінчиками і кажучи при цьому "дищ", Борис купував їй плюшевих ведмежат, а Саша малювала його олівцем не тільки вранці.

Старий друг і компаньйон Руслан навіть посміювався, що Борис у свої сорок два заповнює ту нестачу романтики, якої йому забракло в сімнадцять. А той лише сміявся, анітрохи не збентежений дружнім глузуванням.

Так, він закохався. Закохався наївно і сміливо, як не закохувався ніколи. Йому подобалося дивитися на Сашу, перебирати волосся, зціловувати мурашки з пружних грудей, торкатися її струнких ніг і запалого животика. Подобався її сміх, і подобалися сльози, які вона лила під час перегляду мелодрам. Подобалося, що вона притискалася до нього уві сні, і подобалися її невдалі, але приготовані з любов'ю, сніданки.

Саша все ходила в його сорочці на голе тіло, а Борису припав до душі костюм Адама. Обидві холостяцькі квартири стали для них райським садом, і їм не було тісно за барною стійкою в студії Саші.

У них з'явилася дивна, але мила звичка мріяти за обідом. Про все на світі. Про поїздку на Пхукет, вони навіть обирали квитки і готелі на березень, про шпалери в спальні, якщо раптом захочуть з'їхатися, і собаку. Так-так, вони обидва мріяли про собаку, якого не заведуть ніколи через ненормований робочий день.

Часом Сашу накривали напади смутку, і вона розповідала про своїх батьків, чомусь ображаючись за зради тільки на матір, а Борис утішав її, ненав'язливо натякав на психологів, і відкладав пропозицію жити разом на потім.

Йому здавалися дивними дружні стосунки Саші з Машою, яка після смерті її батька захапала весь його бізнес, так само як і абсолютно незрозумілим було рішення коханої відмовитися від частки у величезній корпорації. Але найбільше Борис дивувався, чому Саша не злиться на Вадима, рідного брата, який по суті програв її в карти. І тим не менше, Борис не дозволяв собі жодних критичних зауважень, хіба, що невдоволено хмикав, коли Олександра назвала Машу "найближчою подругою". Не те що б він ревнував, просто Борис хотів одноосібно бути "най" у її житті. Найкращим, зрозуміло. Тому що вона для нього була найкращою.

Його зовсім не бентежили наслідки дитячих травм і безглуздий характер коханої дівчини. І він готовий був віддати їй всі-всі роки, що залишилися, лише за саму присутність Саші в його житті, такому порожньому і нікчемному, до її появи.

Він, немов павич, у шлюбний період, красувався перед нею, так смішно і нерозумно огортаючи її турботою і любов'ю, що роздирала душу. Він читав їй монолог Вігара, що згорає від почуттів до прекрасної Айліти зі знаменитого мюзиклу "Зоряна надія", в неусвідомленому мріянні, розбудити в рудій бестії щось особливе таємно-чуттєве, що змусить її зрозуміти всю глибину його прихильності. А Саша сміялася, і говорила, що Борис переграє, але однаково обдаровувала безнадійно закоханого своїми пестощами, і мрії про спільне щасливе майбутнє ставали трішечки ближчими.

До одного дня...