Читати книгу - "Перехресниця Долі, Рія Вайсен"

Через оберт, коли всі заспокоїлись, а Ірка перестала ридати й підпалювати все навколо, вони рушили в дорогу. Бабця нав’язала чималий вузол, в який могла б поміститись половина Арнікової кімнати в Академії. Вони протестували від такої щедрості, та бабця й слухати не хотіла. Вона навіть змогла всунути талонів з чарами тепла, поки ніхто не бачив. Їх Арніка виявила вже під час першої стоянки.

— Ти їдеш не одна, з те два здоровецьких вуйка. І бодай, шо єдин із них вампірюга клятий. Йо теж їду тре, — казала вона, утрамбовуючи в клунок ще й пригоршню горіхів.

— Бабусю… — протестувала Арніка. Гостинність бабці лякала її.

— Шо бабусю? Шо бабусю? Я уже двайсять єден рік як бабуся! А Тетяна й без того бирше, так що навіть не кумкай звати мя по йменню!

Арніка завмерла на кілька секунд, окинула сутулу ошатну фігуру оком, а потім кинулась до неї й міцно стисла в обіймах.

— Дякую, — прошепотіла дівчина, притискаючись до теплої щоки бабці своєю.

— Йой, та шо ти, — відмахнулась жінка, її руки зімкнулись у Арніки за спиною, хоча лице вона відвела в бік. — Будь бережна там. А то не вірю я тому кудрявому, — вона кивнула в бік Антаїра, лихо свіркнувши очима.

— Все буде добре, — пообіцяла Арніка, а сама карталась, що обіцяла те, в чому сама була не певна. — Він зобов’язаний захищати нас. Та й ти ж знаєш Інда, він мене в образу не дасть.

— Та наю, дитко, наю, — зітхнула Бабця, чіпляючи важким поглядом світлу голову ельфа.

Індгарт стояв проти вікна. Він ладив коней, перевіряв збрую, укладав поклажу й знову все перевіряв. Антаїр поодаль розчісував гриву чорного жеребця. Темно-червоне сідло й підпруга блищали на сонці. Червоний. Червоний. Знову криваво-червоний. Арніка була більше ніж певна, що за півкругу вона зненавидить цей колір. Довгі доглянуті кучері хвоста й дорогі підкови аж кричали про те, що кінь ніколи не бачив великих стайнь Академії.

— Пиши, шли вісточки. Магічні, голубами, саламандрою — чим завгодно. Тілько не забувай мя, стару.

— Кажеш так, ніби ми прощаємось назавжди. Мене не буде всього шість циклів.

— Всяк мо трафити, дитко, — прокректала Тетяна, тепла долоня торкнулась Арніковиного обличчя. — Нік не наєш, шо ся трафить зітра. Про півкруг узагалі не варто й мислити се.

— Нам пора, — в кухні показалась голова Індгарта. Коси, що йому плели молодші, вже почали розпускатися й тепер світлим волоссям йшли хвильки. — Пан вампір уже злиться.

— Так, іду, — Арніка відсторонилась від бабусі. Обличчя в неї було мокре від сліз. — Не треба, ми ще повернемося.

— Йди скоріш, — вона шмигнула носом й витерла фартухом обличчя, відступивши на крок, так щоб не заважати Індгарту забрати провізію. — Береги її, принце.

— Неодмінно, — щиро пообіцяв Тетяні Індгарт. Арніка відчувала тривогу, що хвилями поширювалась від нього, навіть попри те, що бабця не примітила нічого. — Я зроблю усе, що в моїх силах і навіть більше.

— Ми можемо їхати? — з нетерпінням в голосі крикнув Антаїр, коли вони вийшли з Будинку. Він, знову в камзолі, тримав коня за повіддя й зі строгим виразом обличчя поглядам на молодших, що юрмились навколо Іринки. Сьогодні вона — героїня дня.

***

Серміз вони покинули в сутінках.

Яскраве помаранчеве сонце зло світило в спини, ніби намагаючись пропалити в них діру. Кілька обертів тому вони з’їхали з тракту й тепер пробирались вузенькими лісовими стежинами. Гніда кобилка, виділена академським конюхом Сашкою тихо похропувала на ходу.

Хризоліт збергігався в поселенні дерево-людів. Проклятому місці, покинути яке не міг ніхто, раз ступивши на його землі з лихими намірами. Воно не відпускало. Ходило чимало чуток про людей і ельфів, які випадково забрели на ці землі багато стокружь тому. Одна страшніше іншої. Дітей в багатьох країнах Континенту лякали дерево-людами й силою закляття, яке лежало на Проклятих землях.

Кожен, хто переступав межу Поселення, мав довести чистоту помислів, інакше він заражався “насінням”, не міг більше перетнути межі й поступово перетворювався на дерево-люда.

Арніка не боялась Поселення, коли воно знаходилось десь далеко, на відстані, з якої все здається чутками й дитячими оповіданнями. Але коли ти от-от маєш ступити на територію, де дитячі оповідання є правдою… Кому б хотілося перетворитись на безвільного заручника чогось страшного? Чогось такого, що не піддавалось жодним поясненням, а просто існує як доказ жорстокості Древніх Богів, як їх помста за те, що Конклав й мешканці Континенту відринули їх віру.

Самі ж дерево-люди були істотами нешкідливими. Вони — раби Прокляття, палого на їх землі. А от місцевість… Вона ніби володіла власним розумом. Кожен, хто спробував їжу чи воду з її кордонів уже не міг перестати думати про її смак. Він їв і їв, і не міг насититись. Звичайна їжа з того часу переставала задовольняти його смаки й поступово він марнів настільки, що або вмирав, або сходив з глузду. Якщо йому не дати чогось, вирощеного в Поселенні, звісно.

В часи Великої Війни, казали, цю особливість Прокляття використовували дезертири. Вони знаходили дерево-людів, випрошували або крали частину їх провіанту й уже до ранку заражались “насінням”. Після мали лише кілька днів на те, аби дістатися до Поселення. Більша частина за цей час помирала, але ті, хто діставався земель, більше їх не покидали.

Поселення відпустило на війну лише найсильніших й найгідніших зі своїх дітей. Земля дала їм таку силу, що не снилась жодному чарівникові, таку витривалість, що їй міг позаздрити найвправніший солдат і таку жагу до перемоги, що здавалося однієї її було достатньо щоб побороти орду нечисті, посланої Лічем знищити Континент. Але по закінченню війни ті, хто вціліли, перетворились на німі дерева. Поселення покинуло їх в ту ж мить, коли Ліч остаточно зник в камені. Кажуть, Темний Ліс на території Диких земель — це завмерлі солдати Поселення, яких Прокляття не лише не відпустило, а ще й ніби покарало за сміливість й жагу допомоги. Поселення дало своїм воїнам чимало, але забрало ще більше. І це не могло не вселяти жах в будь-кого, хто чув про нього.