Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Прокинулася я через холод. Свідомість повільно поверталася до мене. Відразу зрозуміла, що мені шалено холодно. Потім зрозуміла, що перебуваю у воді і лежу на колоді, яка застрягла між двох каменів. Мотнула головою, проганяючи загальмованість. Озирнулася — перебуваю на середині неширокої гірської річки, потік уже не такий бурхливий. А от відчуття, що меря добре покидало об каміння. Голова тріщить і ребра болять. Хоча це може наслідок падіння. Подумала про те, що варто вибиратися з річки і подивилася в бік берега. Миттю передумала, побачивши там місцевих хижаків, схожих на вовків. Вони сиділи спокійно на березі й чекали на мене. Подивилася на лівий берег, картина та сама.

Подивилася на камені, за які тримається моя колода. Вони досить масивні й один із них пологий, змогла вибратися на камінь, так що б тепер не мокнути у воді. Вовки з обох боків ображено завили.

— А шиш вам, а не мої кістки. Живцем не дамся, — сказала я досить голосно.

Тепер залишається чекати, поки мене знайдуть. Адже хлопці переможуть бандитів і будуть мене шукати. Правда? Ось тільки віра в успіх мене почала залишати, коли почало темніти, а ніч була вельми прохолодною. А одяг на мені хоч і був легким, але до кінця не встиг висохнути. Не було й мови про те, щоб заснути. Мені було шалено холодно і трясло. Я почала переживати, що зуби розіб'ю, так вони стукали. До ранку навалилося заціпеніння. Мабуть, я настільки заклякла, що вже з величезними труднощами могла рухатися. Тепер навіть вода в річці не здавалася такою холодною

Скільки б я не дивилася на берег, вовки не йшли. Вони немов би виставили тут свій пост, і одна особина змінювала іншу, і так чатували на мене. А то б я точно спробувала щастя вибратися на землю. Правда щоб я там робила? Я зараз би навіть не могла припустити, куди потрібно йти. І це була моя основна проблема. З їжею думаю тут простіше, ніж на дикій планеті.

— Ізо, — почула я як уві сні.

Потім побачила, як переполошилися вовки і почали тікати. Потім тільки помітила, як до мене опускається невеликий військовий корабель. Він завис буквально над водою біля мене, і чоловік підхопив мене на руки.

— О Господи, яка я ж ти холодна! — почула переляк у його голосі. — Ізо, скажи що-небудь!

— Холодно, шалено холодно і боляче.

У кораблі нарахувала семеро хлопців. Альфред замотав мене в ковдру, а потім зметикував, що потрібно з мене що—небудь зняти. Стягнув чорну футболку і жилет. Я залишилася в майці. Штани не дала стягнути. Скинула взуття і з мене зняли мокрі шкарпетки. Штани на диво були майже сухі. Альфред помітив невеликий синець на животі.

— Вона в тебе стріляла? — я кивнула.

— Тітка жива?

— Так, але її паралізувало нижче спини.

— А телефон мій знайшов?

— Його складно було не помітити, — усміхнувся чоловік і закутав у ще одну ковдру та як дрібненьку дитину посадив до себе на коліна. — З нього й почали пошуки в річці. Тітку знайшли одразу внизу, на камінні. Тобі пощастило, що ти не потрапила на них.

— У мене відчуття, що я поспілкувалася з усіма каменями в річці.

— Ну холодне тобі точно не потрібно вже прикладати, — пожартував Антон, — Ізько, ти змусила всіх понервувати.

— Альфред, ти помітив, що дружина у тебе все ж таки під стать тобі. Перед тим, як затримати злочинця, встигла вибити і записати зізнання на диктофон, — сказав Ріхард, — Ось тільки постарайся наступного разу затримувати когось, менш кардинальним і небезпечним методом.

— Це єдине, що я придумала, тоді. А як у вас справи?

— Не хвилюйся, все добре, всі живі й навіть цілі. Усіх її спільників затримали і навіть їхній корабель, тепер допитують. Це ми тебе довго шукали, далеко течією віднесло.

— А куди ми летимо?

— У лікарню, — сказав Альфред, — тебе потрібно оглянути. У тебе сильне переохолодження.

Поки летіли, я зігрілася і спокійно заснула. Навіть не запам'ятала, як мене принесли в лікарню і там уже переодягли і брали різні аналізи та оглядали. Прокинулася коли в очі світило сонце. Судячи з його розташування, була вже друга половина дня. На мені був лікарняний одяг, а мої чисті речі лежали на стільці.

Спокійно переодяглася, взулася і вийшла з палати. Доктор Мелор спіймав мене, коли я виходила з лікарні, і, насваривши за безвідповідальне ставлення до свого здоров'я, повернув у палату. Мені видали шорти замість моїх штанів і футболку, щоправда це все вбрання більше нагадувало майку і сімейні труси. Мабуть із розрахунком, що в цьому я посоромлюся втекти з лікарні. Ну що ж, доктор вгадав, навіть із палати тепер соромно вийти. А враховуючи, що він відібрав вуличне взуття і залишив тільки теплі шкарпетки, навіть не капці.

Деякий час ходила по палаті, це була та сама, що й минулого разу, мого перебування в лікарні. Ходила, лежала, потім знову ходила. Мене вже відверто все починало бісити. Особливо вимушене ув'язнення в чотирьох стінах. Мені минулого разу з головою вистачило. Гаразд тоді я справді хворіла. Зараз я цілком добре почуваюся. Ну подумаєш пара десятків синців. Добре мене річка протягла. Благо хоч не потонула. Але наслідків переохолодження я не відчуваю.

Двері відчинилися і увійшов чоловік і двоє його командирів. Одного звати Роман, він у поході був, другого бачила тільки в них в офісі.