Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"

Аріелла Віндор

Я вже майже приготувала сніданок, коли на сходах з’явився він.

– Доброго ранку, – привітався дракон, сідаючи за стіл. – Які плани на сьогодні?

– Здається, ви казали, що сьогодні вихідний? – здивовано протягнула. Невже я знову щось забула?

«Урос, я щось пропустила?»

«Арішка, та ніби ти при тямі була», – видав дух.

– Все правильно, вихідний, – підтвердив дракон, і приступив до сніданку.

– А якщо так, то я поки нічого не планувала, – повідомила дракону і теж сіла снідати.

А сама задумалася, чим би мені дійсно зайнятися? Які ще є нагальні справи, які потрібно вирішити? Другу порцію зілля я вже випила, і дуже сподівалася, що воно таки подіє.

– Мені треба на пошту сходити. Відправити листа з проханням про доступ у королівську бібліотеку, – поділився дракон своїми справами. – Тобі на пошті нічого не потрібно?

«Ур, що скажеш?»

«Арішка, ти ж досі не відправила шлюбні угоди!»

Я подивилася на край столу, на якому височіли стоси паперів, серед яких лежали і мої угоди для «женихів».

– Потрібно! – вигукнула я і зіскочила зі стільця.

Перебрала угоди і знайшла свої, які збиралася відправити Невішу та Міртену, але так і не зробила цього. Угоди вже були готові і мені лишалося лише запечатати конверти.

– Потрібно відправити це.

– Без проблем, – загадково усміхнувся дракон, ніби знав, що там написано.

***

– Ти куди? – запитав дракон, попиваючи обідню каву і читаючи свіжу газету, яку захопив сьогодні з пошти. Його пронизливі сині очі відірвалися від останньої і вивчали мене.

– У нас же сьогодні вихідний. Тому я йду доглядати за рослинами! – я швидко розвернулася і вибігла по сходах нагору.

– В який світ? – слова дракона застали мене вже на другому поверсі.

«От пронира!» – подумала я, але зробила вигляд, що не почула, і швидко метнулася до потрібних дверей.

Не надто швидко. Льодяник вже стояв переді мною і свердлив поглядом. Куди і дівся той розслаблений дракон, що мить назад пив каву у вітальні.

– То світ де мешкають трипатони не єдиний?

– Ні.

– А тут хто мешкає? – поцікавився льодяник, загороджуючи мені прохід.

– Там безпечно! – по-своєму відповіла на його питання.

– Перевіримо, – мовив дракон і кивнув на двері.

Діватися нікуди. Схоже, що ця угода пов’язала мене по руках і ногах, і тепер без дракона я і кроку ступити не можу.

Я зняла захисне закляття, вибрала зі зв’язки потрібний ключ, вставила його у замок і повернула. Далі мене, як і минулі рази, безцеремонно відсунули від дверей, загородивши прохід.

– Я йду першим, ти через п’ять хвилин, – мовив дракон і ступив у перехід.

Звісно, що чекати я не стала, і пішла в перехід одразу за ним.

– Чекати ти точно не вмієш! – дракон зиркнув на мене невдоволено.

Ми вийшли з печери, у якій розміщався перехід, на невеличку галявину, оточену з усіх боків високими скелями. Прохід був лише один. Через оранжерею, що височіла попереду.

– Що це? – дракон роззирався навкруги.

– Це моя оранжерея. Я тут вирощую потрібні рослини.

– І чому ти вважаєш, що цей світ безпечний?

– Тому що його створила я, – відвернулася від дракона і прослідувала до входу.

Шкода, що виразу обличчя льодяника я так і не побачила. Але я розуміла, що увечері мене чекатиме пристрасний допит.

Оранжерея була моїм творінням, яким я по праву пишалася. Тут я втілила усі свої потаємні мрії по розведенню та вирощуванню рослин. Велика простора оранжерея на два зали була повністю спроектована за моїми кресленнями. Тут я врахувала все, від умов вирощування рідких вибагливих рослин, до масового розведення звичайних рослин. Я спроектувала і втілила в життя автоматичний полив рослин, а ще встановила великі помаранчеві кулі для освітлення, які, як і полив, живилися від магічного кристала-накопичувача. Загалом було організовано все так, щоб рослинкам всього вистачало навіть за моєї довгої відсутності. Правда, відсутність у рік запланована не була, тому я з острахом заходила до першого залу.

Тут всюди де впадало око розміщувалися горщики з рослинами, квітами та кущами. Вони були усюди: на підлозі у великих діжках, на столах, підставках та підвіконнях, і навіть на виступі, що розмежовував стіни та скляну стелю. Деякі рослини були підвішені у спеціальних вазонах.

Я роззирнулася довкола, і з полегшенням перевела подих. На перший погляд всі мої рідкі рослини майже пережили мою відсутність.

– І довго ти тут будеш? – зовсім поруч запитав дракон.

Я досить різко розвернулася і ледь не вткнулася в нього носом. Ох, зовсім близько!

– Я ж попереджала, що йду доглядати за рослинами, потрібно було лишитися вдома, – я задерла голову і подивилася дракону у очі. Ох, не потрібно було цього робити.