Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Дан

Чорт! Я вдарив кулаком по стіні, де ще декілька секунд тому стояла Анна. Своїм поглядом вона так і благала поцілувати її, але я не міг собі цього дозволити, навіть якщо й дуже сильно хотів. Це було проти моїх правил.

Я почав намотувати круги довкола та знервовано потер свою шию. Що на мене найшло? Я ніколи так відверто не проявляв своїх емоцій, але не міг стриматися, коли побачив Анну з тим… Антоном. Мене дико дратувало, що я тепер був на відстані і мало що знав про неї. Але мені треба було знати… Де вона, що робить, з ким… Дідько! Анна просто-таки доведе мене до сказу.

Від думок мене відірвала вібрація у кишені штанів. Я витягнув свій телефон і насупився, коли помітив знайомий номер.

— Так? – спитав я, відступаючи до стіни.

— Бос звʼязувався з тобою? — спитав у мене Макс — охоронець Демʼяна.

— Ні. Чому він мав це робити?

— Сьогодні вранці він поїхав на зустріч з Наталією, щоб забрати Лану, — почав розповідати Макс. – Бос не повернувся.

— Він сам поїхав?

— Ми були неподалік, бо за умовами Наталії Демʼян мав приїхати сам. Коли ми почули постріли, то одразу ж помчали туди. Вони встигли втекти, а машина боса залишилася на обриві. Його піджак зачепився за скалу, тому думаю, що їх могли скинути в річку. Течія в напрямку території Чорних, тож…

— Ти думаєш, що Демʼян зараз переховується тут? — спитав я, стискаючи ліву долоню в кулак.

— Якщо він вижив, — пробурмотів Макс. — Ти повинен його знайти, Дане.

Я зітхнув, але мені нічого не залишалося, як погодитися. Можливо, усе склалося так, як і мало скластися. Адже мені легше буде втекти, якщо поряд не буде всезнаючого ока Анни. Я ще деякий час почергував біля палати Германа Чорного, а коли мене поміняли, то одразу ж помчав на обрив у пошуках слідів.

Мені довелося витрати декілька днів, щоб зрештою знайти Демʼяна та Лану в старенькому лісничому будинку. Я не коментував те, у якому вигляді застав їх обох на невеликому дивані. Було зрозуміло, що між ними відбувається щось більше за помсту та фіктивний шлюб. Але Лана здивувала нас обох, коли раптово згадала код від сейфа. Тепер у мене зʼявилося доволі складне завдання — пробратися в особняк Чорних та викрасти медичну картку Германа. Залишилося лише дізнатися назву препарату, на який у нього смертельна алергія…

Я знав цей маєток як своїх пʼять пальців. Дві камери по кутах, одна на задньому дворі зліва та ще дві біля воріт. Єдине місце з відсутністю камер — конюшня. До неї є вихід з лісу, тож я фактично обійшов увесь дім так, щоб мене не засікла жодна з камер. Уже було темно, коні зручно спали на своїх місцях, але… Я здригнувся, коли велика чорна голова висунулася над загорожею. Кінь злобно подивився на мене та заіржав.

— Т-ш-ш-ш! – тихо сказав йому я, підходячи ближче. — У мене тут таємне завдання. Не видавай мене.

Гаральд не був вражений моєю присутністю, і мої слова абсолютно не переконали його. Тепер мені не було дивно, що Анна обрала собі саме такого коня. Вони виявилися схожими. Обоє завжди насторожені.

— Якщо ти будеш слухняним, то обіцяю принести тобі наступного разу смаколик, — пообіцяв я.

Гаральд уже знову зібрався подати голос. Можливо, його б не почули охоронці з вулиці, але якщо він розбудить інших коней і почнеться галас…

– Анна не похвалить тебе за це, – буркнув я.

Кінь раптом замовк, розглядаючи мене. Він злегка схилив голову, і я наважився потягнутися рукою до нього. Жеребець схвально закивав, коли я почав обережно його гладити. Це вперше за майже два роки роботи тут мені вдалося доторкнутися до нього.

— Хороший коник, – прошепотів я. — Візьму тут у тебе дещо, гаразд?

Гаральд відступив, наче дав мені добро. Я всміхнувся, а тоді попрямував уперед. Схопивши біля інструментів деревʼяну драбину, я максимально тихо вийшов на вулицю. Вихід з конюшні дозволяв підійти до будинку з того кута, де не було камери. Я поставив драбину під вікном, а тоді швидко піднявся вверх. Витягнув з кишені викрутку і просунув її під стулку, натискаючи на фурнітуру. Вікно з легкістю піддалося, і я максимально тихо проліз у дім. Я навмисно обрав пізню годину, коли усі точно спатимуть.

Пробратися до спальні Германа Чорного виявилося легше простого. Я уже чудово знав, де знаходився його сейф, адже ще раніше намагався відкрити його. Тільки тепер у мене був код і… Господи, він підійшов! Я полегшено видихнув та не стримав задоволеної усмішки. Швидко перебрав усі документи, добравшись до медичної картки. Я сховав її під свою спортивну кофту й зачинив сейф. Працював я охайно та з рукавичками, щоб не залишити жодних слідів.

Мені треба було якнайшвидше забратися звідси, поки охорона не помітила драбину на вулиці. Але як тільки я вийшов, то почув тиху класичну музику, що доносилася з іншого крила дому. Я не планував іти туди, але мої ноги самі привели мене до дверей спальні Анни. Вони були злегка відчиненими, і я заглянув у невелику щілину. На програвачі у кутку крутилася вінілова пластинка, а Анна стояла біля вікна в тоненькому шовковому халатику чорного кольору, тримаючи в руці келих червоного вина. Її чорне волосся розсипалося по плечах неохайними локонами. Дівчина раптом відкинула голову назад і заплющила очі. Неочікувано вона покрутила стегнами та почала повільно рухатися, танцюючи якийсь свій вигаданий танець. І хоч ця класична музика не зовсім підходила для самотнього танцю, їй вдалося злитися з нею ідеально.

Мені перехопило подих, коли халатик ледь спустився з одного плеча, відкриваючи вигляд на спину дівчини. Я ще ніколи не заставав Анну такою простою, розкутою та справжньою. У цей момент вона була собою, адже думала, що ніхто її не бачить. Але я бачив… І коли цей клятий халатик майже злетів з її тендітного тіла, я ледь стримався, щоб не увірватися до неї в спальню. Анна раптом завмерла, пригубивши келих вина. Її тіло напружилося, а голова різко повернулася до дверей. Я одразу ж відійшов убік на декілька кроків, притискаючись до стіни в куточку темного коридору. Мій чорний спортивний одяг дозволяв мені злитися з інтерʼєром. Я був лише тінню, яку Анна дивним чином помітила.

Вона просунула голову в щілину, визираючи в коридор. Музика вже стихла. Я не рухався та майже не дихав, щоб не виказати себе. Анна подивилася спочатку вліво, а тоді повернула голову вправо. Я ще сильніше притиснувся до стіни. Здавалося, що моє серце от-от вистрибне з грудей. Зрештою, Анна завершила свій огляд та зачинила двері. Я почув, як клацнув замок…

Відверто кажучи, мені було все одно, як Демʼян дістане потрібний препарат і передасть його. Звісно, могли виникнути питання через раптову появу Меланії. Особливо, якщо вона зробила це без відома Анни. Але Лана все ж була старшою донькою Германа, тому я не міг не дозволити їй поговорити з батьком. До того ж у неї був препарат, який вона сховала у верхній шухляді тумбочки.

Їхня розмова трохи затягнулася, але не викликала підозр, бо Герман залишився в порядку. Це поки… Його смерть ближче, аніж він міг подумати.

Мені пощастило залишитися на нічне чергування біля палати Чорного з напарником, який полюбляв каву. Він випив уже декілька склянок, які я давав йому. Тільки він не знав, що в кожній з них була невелика кількість снодійного. І ось уже він міцно спав на кріслі навпроти палати Германа.

Я не хотів робити це тихо, тому доволі гучно зачинив за собою двері. Чорний мав знати, хто саме його вбʼє. Я витягнув з верхньої шухляди тумбочки ампулу з препаратом та увійшов глибше в палату. Герман не спав. Його погляд був прикутий до мене, наче він знав, що буде далі.

— Я думав, що ти розумніший, — заговорив я, повільно підходячи до нього. — Хіба у мафії нема правила, що вбивати потрібно усіх?

Чоловік зацікавлено схилив голову вбік, вивчаючи мене своїми примруженими очима.

— Якщо ти думав, що це було проявом милосердя, то — ні! — продовжив я. — Це було клятим покаранням, бо у своїх спогадах я вмирав кожної довбаної секунди.

Я опустився на крісло поруч з ним та витягнув з кишені чистий шприц з голкою.

— Хто ти? — хрипло спитав Герман.

— О, ти не памʼятаєш? – мій голос був просочений зневагою та сарказмом. — Я тобі нагадаю. Це був спекотний літній день. Тринадцяте серпня, якщо точніше. Ми з мамою сидимо на кухні в очікуванні вечері. Вона намащує коржі кремом, готуючи торт на день народження моєї молодшої сестрички. Їй мало виповнитися чотири роки. У цей час вона гралася з батьком у вітальні. Потім… — я зглитнув та проткнув голкою отвір в ампулі, набираючи рідину в шприц. — У будинок увірвалися якісь люди. Мама похапцем запхнула мене в тумбу в кухонному гарнітурі. Я був ще малим і зміг влізти всередину. Але дверцята шафки були не повністю закритими. Невелика щілина дозволяла мені все бачити та чути. Спочатку був постріл, а тоді — крик мами. Вона плакала, гукаючи мою сестру на імʼя. Як я зрозумів, її вбили першою, щоб завдати болю моїм батькам. Тато теж плакав, бо я чув його схлипування. Було багато чоловічих голосів, дивні звуки, крики, плачі… Тато спочатку кричав, щоб не чіпали його дружину, але потім його крики перетворилися на відчайдушне мугикання. Але маму я чув. Я дуже добре чув усі звуки, коли її ґвалтували, — я підняв погляд на Германа, що дивився на мене, не відриваючи очей, — твої люди. Вони змусили мого тата дивитися на те, як по черзі ґвалтують його дружину. А потім прийшов ти… Мої батьки були ще живими. Ти гаркнув щось про те, що вони розвели безлади. Тоді ти наказав їм убити усіх та перевірити будинок. І коли твої люди перевіряли спальні, вітальню та коридори, ти пішов на кухню. Я досі памʼятаю твої чорні туфлі з краплиною крові на них. Мабуть, це була кров моєї сестри. Ти зазирнув у всі тумби, а тоді зупинився біля тієї, де сидів я. Наші погляди зустрілися, бо твоє обличчя було просто в тій невеликій щілині. Ти дивно посміхнувся мені, але не вбив. Коли твої люди повернулися сказати тобі, що все чисто, ти просто пішов, залишивши мене живим. І як тільки за вами зачинилися двері, я вибрався з тієї шафки та побіг до вітальні. Тато лежав на боці з заклеєним скотчем ротом у калюжі крові — йому перерізали горло. Мама лежала на спині з задертою до талії сукнею, верхня частина якої була розірвана. Їй теж перерізали горло. Сестру вбили пострілом в голову. Я не встиг попрощатися, бо в будинку зʼявився дим. Ти наказав своїм людям підпалити дім. Можливо, ти таким чином намагався вбити ще й мене. Але я втік через вікно та сховався у лісі неподалік. Я досі памʼятаю, як востаннє глянув на дім у вогні та присягнувся, що одного дня помщуся тобі та усім вам. Твоя смерть — це тільки початок. Я вбʼю вас усіх та знищу клятий рід і клан Чорних.

– Не думав, що ти виживеш, – Герман криво посміхнувся. — Твій батько був зрадником, Дане. Він хотів нашкодити моїм справам, звʼязався з ворогами. Я повинен був покарати його.

— Змушуючи дивитися, як вбивають його дітей та ґвалтують дружину? — спитав я, стискаючи щелепи. — Це було занадто жорстоко. Моя мама не заслужила цього. Моя сестра не заслужила! Я б усе віддав, щоб вбити тебе усіма найжорстокішими способами, щоб бачити, як ти кричиш, коли б я ламав кожну кісточку у твоєму тілі, коли б я живцем здирав з тебе шкіру. Але ти… Ти овоч, Германе. Ти вже давно неповноцінний. І ти навіть не заслуговуєш на те, щоб померти з гідністю.

Він покліпав очима, намагаючись стиснути долоні в кулаки. Але хвороба та знеболювальні добряче послабили його.

— Це дрібниця, – сказав я, покрутивши в руках шприц, – але вона тебе вбʼє. Я повільно введу препарат у твою вену, насолоджуючись твоїми останніми вдихами. Через дві хвилини ти почнеш задихатися, а за лічені секунди твоє серце зупиниться. Така безглузда та жалюгідна смерть.

— Анна тебе зненавидить, якщо ти вбʼєш мене, — мовив Герман.

На мить я завмер, та одразу ж взяв себе в руки. Мені не варто думати про неї зараз, але цей чоловік, схоже, знав куди тиснути.

— Мені все одно, — байдуже буркнув я. — Вона помре наступною.

— Ти точно не зможеш нашкодити їй, — голос Чорного був занадто впевнений. – Я знаю, що ви трахаєтеся.

Я зацікавлено схилив голову вбік, вдивляючись в обличчя Германа. Звідки він дізнався, чорт забирай?

– Це частина плану, — збрехав я, зухвало посміхнувшись. — Мені приносить велике задоволення чути, як кричить і стогне твоя донька, коли я трахаю її як останню шльондру. Їй це подобається. Вона любить принижуватися переді мною, благати мене. Як думаєш, Анні так само сподобається, коли я всаджу кулю їй у голову?

— Вона не винна у тому, що сталося, – сказав Герман.

Мені навіть здалося, що він почав хвилюватися. Я витягнув джгут і перевʼязав ним верхню частину його руки. Вже за декілька секунд почали виднітися сині вени. Я відшукав ту, що ховалася найглибше, але точно була достатньо товстою, щоб прийняти препарат.

— Моя мама та сестра теж були невинними, – прошепотів я, проколюючи голкою тонку шкіру. Почав повільно вводити рідину зі шприца у вену. – Ти вбив мого батька — я зараз вбиваю тебе. Ти наказав зґвалтувати й вбити мою маму – я трахаю та вбиваю твою доньку. Ти пристрелив мою маленьку сестричку — я знищую твій клан до останньої людини. Тільки тоді ми будемо квитками, Германе…

Я ввів препарат повністю та помітив, що його горло почало спазмувати, обличчя почервоніло, а на чолі виступили вени. Герман задихався, хапаючи повітря через відкритий рот. Він хрипів, з його рота бризкала слина. Це було максимально огидне видовище, але я не міг погляду відвести. Я так довго мріяв про його смерть, що намагався вдовольнитися кожною секундою. Звуки стихли, а його скляні очі втупилися в стелю.

Герман Чорний був мертвий… Я прибрав за собою усі сліди, а тоді вийшов з палати.