Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

З хвилину нічого не відбувалося, і Вітька вже збирався визнати свою ідею дурістю. Аж раптом помітив, як навколо нього почало прояснюватися. Ліс, який досі здавався густим і темним, раптом відкрив перед ним дорогу. Дерева більше не здавалися такими загрозливими і великими. Навіть зірки почали з’являтися на небі, і їхнє холодне світло відбивалося від листя на деревах, якби прокладаючи шлях для хлопця.

—Оце так дивина! - пробурмотів він, зводячись на ноги.

Вітька озирнувся. Старий пень усе ще стояв на своєму місці, а яблука залишилися лежати, мовби під охороною тих дивних мухоморів. Щось у тому пні було незвичайним... Але тепер було байдуже — головне, що дорога назад знову відкрилася.

 Хлопець обережно піднявся на ноги, підняв свій мішок, який тепер відчувався куди легшим, і повільно рушив у напрямку, де виблискували стежини серед дерев. Кожен його крок тепер здавався впевненішим. Ліс більше не грав із ним у дивні ігри, не збивав його з пантелику. Навпаки, він наче вказував шлях. Вітька вже міг бачити знайомі галявини, що вели в бік села, оминаючи сад з яблуками. І ось, після декількох хвилин ходьби, він нарешті дійшов додому, побачив слабке світло у вікнах своєї хати.

Ноги підкосилися від полегшення, серце знову запрацювало в нормальному ритмі, і він мимоволі посміхнувся. Вітька тихо зайшов у двір.

Бабця Надя сиділа на лавці біля хати, чекаючи на онука. Її гострі очі одразу ж упіймали фігуру Вітьки, що з'явився з темряви.

—Де ти так довго вештався? — сердито запитала вона,— Я вже думала, що тебе вовки поїли, або тебе дурну жабу, забрав якийсь лісовий дух!

Вітька трохи засоромився і, опустивши очі, підійшов ближче.

— Та… був у саду… — почав він. — Пішли ми з хлопцями яблук нарвати, а дід Орест нас побачив. Я злякався та в ліс чкурнув. Потім заблукав.... Але вибрався!

Бабця пильно подивилася на онука.

— Заблукав, кажеш? Ото молодець! Але щось я бачу, що мішок у тебе тільки до половини повний…. Що ж, мабуть, більше бігав, ніж яблука рвав.

Вітька мовчки опустив мішок на землю. Він не хотів багато говорити про те, що сталося в лісі. Навіть сам для себе не міг зрозуміти до кінця, що то було — справжня магія чи просто його уява, спровокована втомою. Але бабця, як завжди, розуміла все краще за нього.

— Ой, Вітьку, Вітьку! Хитрий ти хлопець. Та й духу тобі не бракує. Невже думав, що старий Орест не побачить вас? — пожартувала вона, легенько торкнувшись його плеча.

— Але не переживай, все добре. Тільки якось треба розумнішими шляхами йти.

 — Бабцю, а можна мені трохи грошей на день народження? — раптом спитав він. — Хочу в місто зводити Мар'яну… - додав трохи зніяковівши.

Бабця трохи подумала, поклала руки на боки і, зітхнувши, витягла зі свого платочка кілька гривень. Вона повільно їх рахувала, а потім обережно простягнула Вітькові.

— Ось тобі, Вітько. Але дивись, щоб не марно. На кіно зводиш свою Дилду, та й морозива купи, але ж без дурощів.

Вітька аж засяяв. Ці кілька гривень здавалися йому багатством. Він міцно притиснув їх до грудей і щиро подякував бабці.

Наступного дня Вітька прокинувся з відчуттям полегшення. Попереду був його день народження, і попри те, що пригоди в лісі ледь не завадили його планам, тепер усе виглядало чудово. Він вийшов надвір, тримаючи в кишені гривні, і з нетерпінням чекаючи на зустріч із Мар'яною. Передчуття свята й кіно розгоралися в його душі, і попри всі випробування, що траплялися на шляху, Вітька відчував себе переможцем. Ліс відпустив його, яблука залишилися забутими, а попереду був його день народення, яке чекало на святкування в міському кінотеатрі.

Цей день мав стати для Вітька справжнім святом. Сонце вже піднялося високо над горизонтом, освітлюючи затишне сільське подвір’я. Бабця з самого ранку заходилася готувати щось смачненьке на святковий обід, а Вітька нервово перекладав із кишені в кишеню гривні, що дала бабця, ніби перевіряючи, чи вони все ще там. Його думки літали десь далеко: серед яскравих вогнів міста, в кінотеатрі, попкорну, і звісно ж, поруч із Мар'яною.

— Ну, Вітько, ти вже готовий? — гукнула з хати бабця Надя, витираючи руки об фартух.

— Не забудь, щоб до ночі був удома! Бо знаю я ці ваші походеньки!

— Готовий, бабцю, готовий! — весело вигукнув Вітька, швидко взуваючи на ноги свої найкращі черевики.

Коли все було готове, він, як справжній молодий козак, упевнено попрямував до хати Дилди. Лісові пригоди поступово розчинялися в пам’яті, залишаючи тільки легкий туман незрозумілості. Тепер усі його думки були про те, як вони разом із Мар'яною підуть у місто, сядуть у кінотеатрі та будуть дивитися фільм. Що це буде за фільм — Вітька не знав, але це не мало значення. Головне, що Мар’яна буде поруч.

На підході до хати Мар'яни Вітька раптом відчув нервозність. Що, як вона відмовиться? Що, як їй не цікаво? Але він швидко відкинув ці сумніви, витер рукою спітніле чоло й рішуче постукав у двері.

— Хто там? — почулося зсередини.

— Це я, Вітька, — відповів він, намагаючись говорити якомога впевненіше. Двері відчинилися, і перед ним з'явилася Мар'яна в новій куртці яка, здається, була трохи завеликою, але вона намагалася виглядати гідно.

— Ну що, йдемо? — спитала вона, сховавши посмішку.

Вітька тільки кивнув, і вони разом рушили на автобусну зупинку, щоб поїхати до міста. Місто зустріло їх галасом і метушнею. Люди ходили вулицями, машини з гудінням пролітали на неймовірних швидкостях, а Вітька з Маряною виглядали наче двоє мандрівників, які вперше ступили на великий шлях цивілізації. Хлопцеві трохи крутилася голова від усіх цих звуків, але він старався не подавати вигляду. Важливо було поводитися впевнено, як справжній чоловік.

— Вітько, а ти знаєш, де той кінотеатр? — раптом запитала Дилда, зупинившись і здивовано розглядаючи місто.

— Та звісно, знаю! Он, бачиш той великий будинок? — сказав він, показуючи на якийсь випадковий напрямок. — Там і кіно буде.