Читати книгу - "Данелія , Таміла Калас"

Данелія забігла додому, її серце шалено калатало від передчуття. "Завтра! Завтра ми внесемо заставу за тата!" На мить відступили всі тривоги, залишивши лише гостре бажання знову побачити батька вдома, поруч із бабусею, чиє здоров'я мало почати налагоджуватися. Ніч минула в неспокійному очікуванні, кожна хвилина тягнулася нескінченно довго до омріяного світанку.
Коли Олександр нарешті переступив поріг рідного дому, слова виявилися зайвими. Перші хвилини зустрічі захлиснули їх безмовними, міцними обіймами та сльозами, що гіркими струмками котилися по змарнілих обличчях. Батько змінився до невпізнання – густа, неохайна борода приховувала виснажене обличчя, а в очах, колись сповнених життя, тепер ледь тліла тінь пережитого. Зморшки біля очей стали глибокими борознами, а срібна павутина густо пронизала скроні.
Вечір минув у скупих словах, сповнених глибоких, мовчазних поглядів. Вони сиділи за столом, боячись порушити крихке відчуття возз'єднання. Одна тяжка проблема відступила, але на плечі сім'ї тиснув новий тягар – заморожені рахунки, старанно заблоковані Павлом, залишили їх на межі розорення. І саме в цій гнітючій тиші Данелію раптом пронизав неприємний спогад: як колись Кирило нишпорив у батьковому кабінеті. Тоді Влад заскочив його, і Данелія переконувала себе, що братові потрібні лише ключі від машини. Та тепер, у світлі останніх подій, у її свідомості зародилася тривожна підозра: а що, як Кирило вплутався у щось значно темніше? Що, як він допомагає Павлу? Данелія вирішила поки що не ділитися цими страхами з рідними, але знайти брата і поговорити з ним віч-на-віч стало невідкладною потребою.
За кілька днів Данелія, відчуваючи гостру потребу в грошах, почала таємно від батька та бабусі шукати роботу, заручившись лише підтримкою матері. Повертаючись одного вечора від бабусі, на звичній автобусній зупинці її увагу привернуло старе оголошення, прикріплене до пошарпаного дерев'яного стенду. Знизу акуратно звисали обірвані папірці з однаковим номером телефону. "Офіціант", – коротко повідомляв текст без назви ресторану та інших деталей.
Данелія з легким тремтінням відірвала одну з цих паперових стрічок і набрала номер. У слухавці пролунав різкий, неголений чоловічий голос, який без зайвих слів запропонував приїхати на співбесіду за вказаною адресою. Після цієї скупої розмови ентузіазм Данелії миттєво згас, а неприємне передчуття стиснуло серце. Проте, розуміючи, що зволікати не можна, вона, зібравши залишки рішучості, все ж вирушила на цю непевну зустріч.
Прибувши за вказаною адресою, Данелія розчаровано зупинилася. Перед нею височіла стара, обшарпана заправка, поряд з якою жалюгідно притулилося вуличне кафе. Про жодний ресторан чи бодай пристойний бар не йшлося. Це була типова придорожня забігайлівка, здавалося, застигла в минулому столітті, де ремонт востаннє робили ще за царя Гороха.
Рипучі двері з брязкітливими дзвіночками над головою неохоче відчинилися, впускаючи Данелію всередину. Кафе виявилося ще гіршим, ніж здавалося ззовні: облізлі дерев'яні столики, різношерсті стільці, що випадково опинилися біля потрісканих стін із плямами невідомого походження, та павутина, що химерними мереживами заплітала кути стелі. У повітрі висів густий, нудотний сморід застояного тютюнового диму, змішаний з невизначеними запахами смаженої олії та дешевої кави.
Бруд і запустіння викликали майже фізичну відразу, аж ніяк не апетит, хоча відвідувачів було на диво багато. Люди зупинялися заправити свої старенькі автівки й забігали випити дешевої кави на ходу.
За брудною барною стійкою стояла огрядна літня жінка у вицвілій вишневій формі та недбало натягнутому білому ковпаку. Вона без зайвих слів наливала охочим по запотілій чарці чогось міцного, не обтяжуючи себе заміною посуду після попереднього клієнта. Здавалося, цей антисанітарний ритуал був тут звичною справою, на яку ніхто вже не звертав уваги.
Данелія нерішуче підійшла до жінки, яка вже дивилася на неї з ледь помітною, награною посмішкою.

- Добрий день. Скажіть, будь ласка, з ким я можу поговорити щодо роботи?

- Як тебе звати, дитинко? – запитала жінка, її голос був хриплим від цигарок.

- Данелія.

- А мене Людмила Іванівна. Але для всіх я просто Люся. Ходи за мною, проведу тебе до нашого головного.

Барменка Люся виявилася балакучою та на диво доброзичливою. Вона повела Данелію через смердючий зал до задніх дверей і далі – у щось схоже на комірчину.
Невеличке задушливе приміщення було завалене порожніми пивними ящиками, а в темних кутках висіла густа павутина, схожа на похмурі коралові намиста. Нарешті Люся зупинилася біля ще одних дверей і, підморгнувши, відчинила їх, сама ж повернулася до своєї барної стійки.
У кімнаті, на диво, було відносно чисто. Стіни були пофарбовані у блідо-жовтий колір, створюючи ілюзію світла. На невеликому потертому чорному дивані сидів огидний, пузатий літній чоловік з червоним обличчям та сальними пасмами сивого волосся.
З-під розстебнутої на грудях сорочки виднілася густа щітка сивого волосся. Нижній ґудзик на його сорочці був відірваний, відкриваючи шматок обвислого голого живота, над яким туго перетягувався брудний шкіряний ремінь, що впивався між складками тіла.
Він важко підвівся з дивана, крекчучи. Невисокий, круглий чоловік спробував усміхнутися, але це більше нагадувало гримасу.
Данелія судорожно ковтнула гірку слину, що підкотилася до горла, і ледь помітно скривила губи, намагаючись приховати відразу.

- Я прийшла на рахунок роботи. Ми з вами вже спілкувалися по телефону, – невпевнено промовила Данелія.

- Хр-хр... – прохрипів старий, витираючи спітніле чоло брудною ганчіркою, яку витяг з кишені заношених штанів.
Здавалося, він очікував побачити когось зовсім іншого.
Його незадоволене зморщене обличчя та щільно стиснуті губи красномовно свідчили про розчарування.

- І ти будеш працювати? А ти зможеш розносити пиво, їжу? У нас вуличне кафе, розумієш? Людей багато, особливо влітку. Тут треба крутитися, а ти якась худа й бліда. Як я можу тебе взяти?
Данелії стало нестерпно ніяково. Вона ніколи не вважала себе слабкою. Слова цього чоловіка боляче зачепили її гордість, її прагнення завжди бути першою та досягати поставленої мети.

- Я насправді сильна! Ви не хвилюйтеся. Я зможу працювати, – впевнено відповіла Данелія, намагаючись приховати внутрішнє тремтіння.