Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

Вона підскочила до нього і стала роздивлятись близько-близько. Там було все. Там була Мрія. Там був увесь…

        - Оце твій світ.

        - Оце …так…. –Рита видихнула. – Це мій світ. Тут точно відтворені всі мої мрії. Задуми. Як так? – вона різко крутнулась наче хотіла звернутись до когось там на подушці. –Ой.. –Знітилась вона.

        - Не зважай. Я просто голос в тобі. Якщо хочеш точніше, то в твоїх тонких тілах.

         - Ага, лікар би сказав, що це шок і в певні моменти..

         - Звісно, що шок. – Перебив голос. – Не зважай. Живи своїм життям.

        - Але як цей малюнок намалювала жінка, яка мене не знає? Цей аркуш взагалі на оцій стіні … наче ..наче отой півник в Києві.

        - Схоже. Але це твій малюнок.

        - МІЙ? – Рита, якось дивно гикнула, тріснула язиком крізь зуби з присвистом. – Поясни, бо мені треба або кави, або щось міцніше.

        - Торкнись рукою малюнку.

Рита обережно піднесла кінчики пальців до малюнку і торкнулась. Нічого. Вона поклала долоню і відчула тепло. Звісно ж, стіна була нагріта. Але тепло змінилось холодом.
«Певно, що стіна таки зсередини прохолодна…» - Мозок Рити шалено пояснював кожну мить.

За секунду Рита відчула пекучий холод і відсмикнула руку.

        - Як так, за хвилину від тепла до могильного холоду?

        - Тобі легше?

Дівчина відчула дійсно дивне полегшення. Наче от брила впала з душі. Вона висіла з тих пір, як загинули хлопці. Рита кивнула: "Так".

        - Це моє каміння. Я забрав все оте каміння і Валерій теж.

        - Орест… - прошепотіла Рита.

        - Так.

        - Це не голос в моїй голові і це не спомин.

        - Ні.

Рита сіла прямо на підлогу.

        - Пора заповнювати місце. Рито.

        - Га?

        - Я кажу, що місце під каменем потрібно заповнити. Бо утвориться порожнеча. А тут і так чорних дірок вистачає.

        - Що мені зробити? –Рита була як в тумані. Вона відчула отой свій первісний стан, коли нічого не могла зробити самостійно в своїм житті, вона була виконавцем, але не керівником. Їй так потрібні були, чиїсь команди, бо вона тоді відчувала себе частинкою чогось великого. А коли пережила власну "смерть" під наркозом, вона відчула, як її всі покинули. Ті, хто керував її безпечним життям, подавав, приносив, так, то була система, але так було легко не вирішувати власну долю та не задумуватись над майбутнім... а тоді, тоді вона народилась на світ і нічого не вміла. Нічого не вміла самостійно. 

Голос наче відчув її потребу, адже вона запитала: 

        - Візьми малюнок і згорни. І йди додому. Ти повинна вивчити кожен міліметр того, що в тебе отам намальовано і починай це втілювати в життя. В своє нове життя.

        - Добре.

Рита рухалась автоматично.

        - Оресте, - нарешті насмілилась вона звернутись по імені, і сльози просто покотились з очей, але дівчина продовжила, - скажи мені, чому це мій світ?

        - Ну це не зовсім так. Це його відображення, яке ти бачиш очима. Але насправді все набагато складніше. Там цілі всесвіти відкриваються. Це як краєкутня цеглина.

        - Орієнтир для забудови?

        - Так. Там ціла історія. Але зараз не про те. Ти, вірніше через інших, намалювала картину доступним способом для твоїх очей.

        - Я намалювала. Нехай буде так.

        - Кожна деталь має для твого мозку зв’язок з історією. Так?

        - Ну, асоціативно це так.

        - Кожна річ має відповідну форму і наповнення.

        - Звісно.

        - Але тільки людський досвід та емоційна реакція робить їх артефактами. От тоді ці предмети асоціативно починають виконувати своє призначення, відтворювати емоції спогадів. В  кожного це по-своєму. В групах людей з певною ідеєю, темою, ці речі мають асоціативно схожий чи єдиний вміст енергій і, відповідно, енергетичне поле. Але людина, яка не має цих налаштувань, бо в неї інший погляд, вона хоч і зараз, але з інших вимірів, в неї час трішки біжить вперед чи запізнюється від твого, наприклад, то ця людина не відчує нічого свого. 

        - Погоджуюсь. "І на неї не подіють чари", - засміялась Рита і додала, - я колись читала на форумі про "кролів", які не піддавались діям на них. 

         - Ця атрибутика, дозволяє людям проводити ритуали. Але ці речі самі нічого не зроблять, якщо відсутнє бажання людини. Окрім того, є опір. Захист. І ступінь відновлення захисту. Мороки. Запорожці знались на цьому як ніхто. Я тут одного знаю. - Голос затих. 

Рита зрозуміла, що поки нічого не зможе вивідати, але їй і цього було достатньо, тому сказала про своє:

        - Я не бажала скинути камінь з душі, але мені було важко без тебе. – Рита одними губами прошепотіла це, бо губи стали неслухняними.- Оресте, скажи, що я не здуріла.

        - Звісно, що здуріла. – Голос розсміявся щиро та розлого, - ти йдеш вулицею та говориш сама до себе. Добре, що в твоїм вимірі вже є навушники, мікрофони і це не дивує інших.

        - Точно, - Рита розсміялась. Вона стиснула малюнок обережно, а той почав гріти долоню, наче вона зараз йшла за руку з коханим. Вона запитала те, що зараз її цікавило найбільше: 

        - А як ти все пам'ятаєш? Тому, що ти в минулому? 

        - Ні. Тому, що ти живеш в нинішнім. І пам'ятай, я тільки в твоїй підсвідомості. Хоча я себе відчуваю живим. Це означає, що я переродився і маю зв'язок з тобою. Я десь там на Землі. І той я зовсім не той я, яким ти мене знаєш. 

Рита стала як вкопана.

        - Я можу тебе зустріти? Тобто, твою частинку? 

        - Напевне. Але не думаю, що ми знову будемо одного віку чи я людина взагалі. Просто я знаю Закон, що зв'язок має тільки перероджений на Землі. І спілкуватись ти можеш тільки, якщо моя частинка там. Взагалі-то це відбувається через спомини, асоціації. Ти з небагатьох, хто має отакий зв'язок.