BooksUkraine.com » Класика » В дорозі, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "В дорозі, Коцюбинський"

149
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "В дорозі" автора Коцюбинський. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:
про­зо­ра, по­зо­ло­че­на сон­цем.

Кирило на­ди­мав лег­кi i пус­кав бе­ре­гом, на­че стрi­лу:


- Ус-тя!


Тодi ви­со­кий бе­рег й йо­го за­ло­ми, мур лi­су i всi гор­би скла­да­ли гу­би, так як Ки­ри­ло, i вер­та­ли в од­по­вiдь:


- Ус-тя!


А Ус­тя смi­ялась.


Разом, як двi бе­рiз­ки з од­но­го пня, во­ни з'явля­лись тут, там, зби­ра­ли квiт­ки, виг­рi­ба­ли з-пiд лис­тя гри­би, ку­па­лись в сон­цi i в хо­лод­ках або, взяв­шись за ру­ки, збi­га­ли з гор­бiв у со­чис­тi до­ли­ни. I вiн не мiг од­рiз­ни­ти її од ше­лес­ту лi­су, од льоту хмар, за­па­ху зiл­ля. Во­на бу­ла та­ка наївна i та­ка хит­ра, так ма­ло i так ба­га­то зна­ла, як та му­раш­ка, що бу­дує пиш­нi па­ла­ти i жи­ве в тем­них ко­мiр­ках.


Лежали у ви­со­кiй тра­вi, се­ред мо­ря квi­ток, i роз­див­ля­лись: там, на са­мо­му спо­дi, жов­тi­ли че­ре­вич­ки i дрiб­на по­тен­ти­ля, як зер­на зо­ло­то­го пiс­ку, а над ни­ми здiй­ма­лись то­польки ве­ро­нi­ки, то сi­ро-бла­кит­нi, то гус­то-си­нi. Чер­во­нi пом­по­ни ко­ню­ши­ни, не­мов їжач­ки, стов­бур­чи­ли ще­ти­ну з три­лис­тих пiдс­та­вок, а па­ху­чий чеб­рець ткав по схи­лу го­ри ге­лi­от­ро­по­вий ки­лим. Каш­ка розк­ри­ла скрiзь па­ра­сольки. Се­ред бi­лих на­ме­тiв її трi­па­лись крильця си­нiх ме­те­ли­кiв. Ча­сом на па­ра­сольку спус­кав­ся жук i ло­вив сон­це в зе­ле­не дзер­ка­ло крил. Ус­тя таїла вiд­дих, щоб йо­го не зля­ка­ти. Пох­му­рий звi­ро­бой ви­ки­дав ку­пи зi­рок, яск­ра­во-жов­тих, про­те сум­них, як зо­ло­тi ку­та­си на чор­них бо­ках до­мо­ви­ни, а обiк нього ви­га­няв сi­ре та вуз­лу­ва­те стеб­ло пет­рiв ба­тiг, по яко­му дря­па­лись зрiд­ка бла­кит­нi квi­ти, по­ли­ня­лi й не­че­са­нi. З тра­ви на Ки­ри­ла на­во­див око ро­мен. Дрiб­нi дзвi­ноч­ки роз­бi­га­лись по лу­цi i сi­яли сум, та­кi де­лi­кат­нi i та­кi нiж­нi, що са­мi ди­ву­ва­лись, як жи­во­тi­ють на свi­тi. Не­дос­туп­на кро­пи­ва, об­важ­нi­ла на­сiн­ням, не­мов бджо­ла пер­гою, ха­зяй­но­ви­то шеп­та­лась по своїх ле­го­ви­щах.


А там знов во­ло­ха­та цен­тав­рiя хи­ли­лась на всi чо­ти­ри бо­ки, не­мов хо­тi­ла за­си­пать синьо-ро­же­вим цвi­том усi прос­то­ри. Од­даль кiнський ща­вель, зру­дi­лий на сон­цi, ку­ривсь бру­нат­ним ди­мом, як по­хо­рон­ний фа­кел, i сто­яли по­важ­но, як зо­ло­тi се­мис­вiч­ни­ки по древ­нiх хра­мах, ко­ров'яки. Ки­ри­ло по­ка­зу­вав Ус­тi до­ли­ни, де ев­фор­бiя таємни­чо ко­ти­ла в со­чис­тих та си­ро­вих, як дiй­ки ко­ро­ви, стеб­ли­нах мо­ло­ко од тем­но-сос­но­во­го ни­зу до жов­тих круг­леньких ро­зе­ток. На ви­со­ких мiс­цях по­рiс, як джунг­лi, си­вий по­лин i п'янив по­вiт­ря гiр­ки­ми па­хо­ща­ми, гус­ти­ми й за­душ­ли­ви­ми.


То там, то сям прос­тя­га­лись до сон­ця ко­тя­чi лап­ки, су­хi, без­душ­нi, м'якенькi, не­мов ок­са­мит, а мiж ни­ми польова м'ята кож­ну па­ру лис­точ­кiв приб­ра­ла в по­яс з ге­лi­от­ро­пiв. Ус­тi з Ки­ри­лом зда­ва­лось, що наївнi дi­ан­ту­си чер­во­нi­ли в тра­вi, як ди­тя­чi об­лич­чя, а над ни­ми схи­ляв свої вi­ти жур­ли­вий дрiк i пла­кав зо­ло­ти­ми сльоза­ми. Ок­ре­мо зай­ма­ли ве­ли­кi прос­то­ри бу­дя­ки, си­нi, аж си­зi. Во­ни зда­ва­лись по­ки­ну­тим вог­ни­щем, що ко­на­ло пе­редс­мерт­ним бла­кит­ним дим­ком. А там, по лу­ках, свi­ти­ла жов­та кульба­ба, як зо­рi на не­бi, кру­ти­лась на од­нiй нiж­цi бе­рез­ка, мiц­но три­мав­ся зем­лi де­ре­вiй, ки­ва­ла сi­ри­ми вi­та­ми со­ба­ча ро­жа i на го­ро­хах си­дi­ли, як ме­те­лi, бi­ло-ро­же­вi, чер­во­но-си­нi i жов­то­га­ря­чi квi­ти. Се бу­ла ор­гiя квi­тiв i трав, п'яний сон сон­ця, якесь ша­ленст­во кольорiв, па­хо­щiв, форм…


Устя ле­жа­ла i гриз­ла якесь стеб­ло, а Ки­ри­ло наг­нув до се­бе кущ зiл­ля й при­пав до нього га­ря­чим об­лич­чям. I от без слiв, без на­мо­ви очi їх стрi­лись, як чо­ти­ри най­кра­щих квiт­ки, i ус­та прос­тяг­ли­ся до уст. I ра­зом з со­лод­кою вог­кiс­тю в од­но зiл­ляв­ся смак гiр­кої тра­ви…


Раз пiс­ля то­го щось ста­лось. Ко­ли був сам, се­ред но­чi у своїй ха­тi, хтось ки­нув сло­во:


- Зрадник.


Голосно i ви­раз­но.


Зрадник? Хто?


Кирило озир­нув­ся, але тi­нi спо­кiй­но ле­жа­ли i спо­кiй­но бли­ща­ли при свiт­лi лам­пи ма­люн­ки на мi­щанських шпа­ле­рах.


Вiн сiв на лiж­ко i нес­вi­до­мо схо­пивсь за ки­ше­ню, де й до­сi ле­жав не­роз­пе­ча­та­ний лист. Але не вий­няв. Якась во­рож­не­ча, якась вiд­ра­за за­гар­ча­ла у ньому, не­мов збуд­же­ний пес, й ру­ка безв­лад­но впа­ла на­зад. По­чув уто­му i ти­хо си­дiв та прис­лу­хав­ся, як у по­рож­нiх гру­дях лу­на­ло те сло­во. В гру­дях, од яких рап­том одп­лив­ла кров i шуг­нув хо­лод, як у щi­ли­ну. По­то­му од­ра­зу зро­би­лось душ­но, га­ря­ча хви­ля пiд­ня­лась десь зни­зу, зал­ля­ла ту по­рож­не­чу, вда­ри­ла в го­ло­ву й зiг­на­ла Ки­ри­ла з лiж­ка.


Чорт! Вiн має пра­во. Пра­во на пов­не жит­тя… пра­во двад­ця­ти лiт… Пра­во од­но­го жит­тя, що не пов­то­риться бiльше… Хто за­бо­ро­нить? Хто мо­же? Хто мо­же зга­сить йо­го "я", стер­ти всi кольори, зни­щи­ти за­пах… хоч би то бу­ло пот­рiб­не для ти­ся­чi дру­гих? Дру­гих, яких на­вiть не знає. Чорт! Вiн не од­дасть їм всього… вiн має пра­во й со­бi щось ли­ши­ти…


Все в нiм ки­пi­ло i гна­ло по ха­тi, од стi­ни до стi­ни, з кут­ка в ку­ток.


"Зрадник!" Хай йо­му ска­жуть се у ли­це! То­дi по­ба­чать…


Йому ска­за­ли се у ли­це! Те дру­ге, що жи­ло у ньому, те справжнє i нев­го­мон­не "я". "Я", що так яс­но го­рi­ло у ньому… па­ли­ло в по­лум'ї все осо­бис­те, не­чис­те, звi­ря­че. Але пер­ше зма­га­лось, бо­ро­лось, хо­тi­ло жи­ти, кри­ча­ло про своє пра­во й тяг­ло до се­бе.


Їх по­ми­ри­ла вто­ма. Без­барв­на i ка­ла­мут­на, во­на дрi­ма­ла десь в гли­би­нi, на­че ту­ман пiд во­дою, i тiльки жда­ла, щоб прос­тяг­ти звiд­тiль свої лип­кi обiй­ми…


Що дi­ялось в свi­тi? Хi­ба вiн знав? Не мав на­вiть охо­ти. Га­зет не чи­тав, лис­тiв не бу­ло, i нiх­то не при­хо­див до нього. Спо­чат­ку на­вi­ду­вавсь хтось, але не мiг зас­та­ти Ки­ри­ла й по­ки­нув хо­ди­ти.


Вечорами, прав­да, як мiс­то ти­хо свi­ти­лось i ти­хо зiт­ха­ло пiс­ля ден­ної уто­ми, вiн брав Ус­тю за ру­ку i йшов ту­ди.


Бродили по ву­ли­цях, як по чор­них ка­на­лах, при­ту­лив­шись до се­бе, i вреш­тi спи­ня­лись десь пiд вiк­ном, щоб пос­лу­хать му­зи­ку. Хо­ва­лись у за­тiн­ку й ло­ви­ли згу­ки. Ус­тя лю­би­ла ве­се­ле, прис­пi­ву­ва­ла сти­ха i сту­ка­ла каб­луч­ка­ми у такт, а в Ки­ри­ла згу­ки ска­ка­ли, як вог­ни­ки, розц­вi­та­лись, як квiт­ки до схiд сон­ця. Плив­ли на хви­лях свiт­ла, що ли­ли­ся з вiк­на, й ро­ди­ли ту­гу. За чимсь прек­рас­ним i не­вi­до­мим, та­ким да­ле­ким i та­ким близьким…


Раз щось чор­не та пе­ле­ха­те зак­ри­ло свiт­ло i ро­зiр­ва­ло му­зи­ку.


- А!


- А!


- Се ви?


- Я.


Чорне тряс­ло бо­ро­дею та ве­ли­ким бри­лем, тряс­ло Ки­ри­ло­вi ру­ку.


Яким по­би­том?


Обняло зле­генька за стан i по­ве­ло.


Нагнулось й про­ха­ло.


Не мож­на? Пус­те. Тут не­да­ле­ко, на да­чi. По­ба­чить жiн­ку i їхнє жит­тя, зга­да­ють ко­лишнє. Два ро­ки… так, так, два ро­ки, як во­ни ба­чи­лись…


Рука Ки­ри­ла ле­жа­ла в чу­жiй ру­цi, i дружнє теп­ло пес­ти­ло збо­ку, але вiн чув якусь не­хiть. А! Зно­ву га­зе­ти… i тi роз­мо­ви… знов чор­ний при­вид, що пот­ре­бує, як жерт­ви, кро­вi i сил.


Нi, вiн не мо­же.


Вiн пам'ятає то­го "бан­ди­та", що

1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В дорозі, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В дорозі, Коцюбинський"