Читати книгу - "В дорозі, Коцюбинський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кирило надимав легкi i пускав берегом, наче стрiлу:
- Ус-тя!
Тодi високий берег й його заломи, мур лiсу i всi горби складали губи, так як Кирило, i вертали в одповiдь:
- Ус-тя!
А Устя смiялась.
Разом, як двi берiзки з одного пня, вони з'являлись тут, там, збирали квiтки, вигрiбали з-пiд листя гриби, купались в сонцi i в холодках або, взявшись за руки, збiгали з горбiв у сочистi долини. I вiн не мiг одрiзнити її од шелесту лiсу, од льоту хмар, запаху зiлля. Вона була така наївна i така хитра, так мало i так багато знала, як та мурашка, що будує пишнi палати i живе в темних комiрках.
Лежали у високiй травi, серед моря квiток, i роздивлялись: там, на самому сподi, жовтiли черевички i дрiбна потентиля, як зерна золотого пiску, а над ними здiймались топольки веронiки, то сiро-блакитнi, то густо-синi. Червонi помпони конюшини, немов їжачки, стовбурчили щетину з трилистих пiдставок, а пахучий чебрець ткав по схилу гори гелiотроповий килим. Кашка розкрила скрiзь парасольки. Серед бiлих наметiв її трiпались крильця синiх метеликiв. Часом на парасольку спускався жук i ловив сонце в зелене дзеркало крил. Устя таїла вiддих, щоб його не злякати. Похмурий звiробой викидав купи зiрок, яскраво-жовтих, проте сумних, як золотi кутаси на чорних боках домовини, а обiк нього виганяв сiре та вузлувате стебло петрiв батiг, по якому дряпались зрiдка блакитнi квiти, полинялi й нечесанi. З трави на Кирила наводив око ромен. Дрiбнi дзвiночки розбiгались по луцi i сiяли сум, такi делiкатнi i такi нiжнi, що самi дивувались, як животiють на свiтi. Недоступна кропива, обважнiла насiнням, немов бджола пергою, хазяйновито шепталась по своїх леговищах.
А там знов волохата центаврiя хилилась на всi чотири боки, немов хотiла засипать синьо-рожевим цвiтом усi простори. Оддаль кiнський щавель, зрудiлий на сонцi, куривсь брунатним димом, як похоронний факел, i стояли поважно, як золотi семисвiчники по древнiх храмах, коров'яки. Кирило показував Устi долини, де евфорбiя таємничо котила в сочистих та сирових, як дiйки корови, стеблинах молоко од темно-соснового низу до жовтих кругленьких розеток. На високих мiсцях порiс, як джунглi, сивий полин i п'янив повiтря гiркими пахощами, густими й задушливими.
То там, то сям простягались до сонця котячi лапки, сухi, бездушнi, м'якенькi, немов оксамит, а мiж ними польова м'ята кожну пару листочкiв прибрала в пояс з гелiотропiв. Устi з Кирилом здавалось, що наївнi дiантуси червонiли в травi, як дитячi обличчя, а над ними схиляв свої вiти журливий дрiк i плакав золотими сльозами. Окремо займали великi простори будяки, синi, аж сизi. Вони здавались покинутим вогнищем, що конало передсмертним блакитним димком. А там, по луках, свiтила жовта кульбаба, як зорi на небi, крутилась на однiй нiжцi березка, мiцно тримався землi деревiй, кивала сiрими вiтами собача рожа i на горохах сидiли, як метелi, бiло-рожевi, червоно-синi i жовтогарячi квiти. Се була оргiя квiтiв i трав, п'яний сон сонця, якесь шаленство кольорiв, пахощiв, форм…
Устя лежала i гризла якесь стебло, а Кирило нагнув до себе кущ зiлля й припав до нього гарячим обличчям. I от без слiв, без намови очi їх стрiлись, як чотири найкращих квiтки, i уста простяглися до уст. I разом з солодкою вогкiстю в одно зiллявся смак гiркої трави…
Раз пiсля того щось сталось. Коли був сам, серед ночi у своїй хатi, хтось кинув слово:
- Зрадник.
Голосно i виразно.
Зрадник? Хто?
Кирило озирнувся, але тiнi спокiйно лежали i спокiйно блищали при свiтлi лампи малюнки на мiщанських шпалерах.
Вiн сiв на лiжко i несвiдомо схопивсь за кишеню, де й досi лежав нерозпечатаний лист. Але не вийняв. Якась ворожнеча, якась вiдраза загарчала у ньому, немов збуджений пес, й рука безвладно впала назад. Почув утому i тихо сидiв та прислухався, як у порожнiх грудях лунало те слово. В грудях, од яких раптом одпливла кров i шугнув холод, як у щiлину. Потому одразу зробилось душно, гаряча хвиля пiднялась десь знизу, залляла ту порожнечу, вдарила в голову й зiгнала Кирила з лiжка.
Чорт! Вiн має право. Право на повне життя… право двадцяти лiт… Право одного життя, що не повториться бiльше… Хто заборонить? Хто може? Хто може згасить його "я", стерти всi кольори, знищити запах… хоч би то було потрiбне для тисячi других? Других, яких навiть не знає. Чорт! Вiн не оддасть їм всього… вiн має право й собi щось лишити…
Все в нiм кипiло i гнало по хатi, од стiни до стiни, з кутка в куток.
"Зрадник!" Хай йому скажуть се у лице! Тодi побачать…
Йому сказали се у лице! Те друге, що жило у ньому, те справжнє i невгомонне "я". "Я", що так ясно горiло у ньому… палило в полум'ї все особисте, нечисте, звiряче. Але перше змагалось, боролось, хотiло жити, кричало про своє право й тягло до себе.
Їх помирила втома. Безбарвна i каламутна, вона дрiмала десь в глибинi, наче туман пiд водою, i тiльки ждала, щоб простягти звiдтiль свої липкi обiйми…
Що дiялось в свiтi? Хiба вiн знав? Не мав навiть охоти. Газет не читав, листiв не було, i нiхто не приходив до нього. Спочатку навiдувавсь хтось, але не мiг застати Кирила й покинув ходити.
Вечорами, правда, як мiсто тихо свiтилось i тихо зiтхало пiсля денної утоми, вiн брав Устю за руку i йшов туди.
Бродили по вулицях, як по чорних каналах, притулившись до себе, i врештi спинялись десь пiд вiкном, щоб послухать музику. Ховались у затiнку й ловили згуки. Устя любила веселе, приспiвувала стиха i стукала каблучками у такт, а в Кирила згуки скакали, як вогники, розцвiтались, як квiтки до схiд сонця. Пливли на хвилях свiтла, що лилися з вiкна, й родили тугу. За чимсь прекрасним i невiдомим, таким далеким i таким близьким…
Раз щось чорне та пелехате закрило свiтло i розiрвало музику.
- А!
- А!
- Се ви?
- Я.
Чорне трясло бородею та великим брилем, трясло Кириловi руку.
Яким побитом?
Обняло злегенька за стан i повело.
Нагнулось й прохало.
Не можна? Пусте. Тут недалеко, на дачi. Побачить жiнку i їхнє життя, згадають колишнє. Два роки… так, так, два роки, як вони бачились…
Рука Кирила лежала в чужiй руцi, i дружнє тепло пестило збоку, але вiн чув якусь нехiть. А! Знову газети… i тi розмови… знов чорний привид, що потребує, як жертви, кровi i сил.
Нi, вiн не може.
Вiн пам'ятає того "бандита", що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В дорозі, Коцюбинський», після закриття браузера.