Читати книгу - "В дорозі, Коцюбинський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нi, вiн не хотiв би опинитись мiж ними.
Його прохали, силомiць брали, i ранком вiн був вже на дачi.
Їх стрiла "товариш Марiя". Яка вона стала гладка й сирова у своєму капотi, що нашвидку застiбала на голiй шиї, ося годована гуска! Вона була така рада, тiльки скрiзь - ай, якi непорядки!
Стискала руку i кинулась до стола, звiдки посипались раптом газети в опасках, нерозпечатанi, в туманi пилу.
Чи ж їх тут не читають?
Iван смiявся так добродушно i передягся зараз в широку блузу. У вiкна дивились грядки капусти i лiс кукурудзи, а квочка квоктала десь поблизу так хазяйновито, як i "товариш Марiя".
На балконi їх чекав чай.
За чаєм Iван зразу, немов поспiшався, пiдвищеним тоном почав розмову про сучаснi подiї. Марiя стиснула уста i з виразом затятого болю уперто мiшала чай. Виходило голосно дуже, може, занадто, так наче слова спадали в порожню бочку i там вже зростали. I щось непотрiбне i легке було у них, так наче хорий потiшав хорого на смертельному ложi. Всi почували - Марiя, що уперто мiшала чай, Кирило, з ворожнечею втоми, Iван, який голосно кидав гарнi слова, - всi почували, що десь недалеко, в сусiднiй кiмнатi, лежить мрець, якого треба i не можна забути. I через те тiльки ведеться розмова.
Навiть квочка.квоктала про се бiля нiг, але на неї не звертали уваги. Тiльки тодi, як стрибнули курчата на ноги, а звiдти на стiл i покотились, мов жовтi клубочки, помiж склянками, слова Iвана розпливлись в усмiшку i скотились додолу по чорнiй бородi.
- Цип, цип, цип… - лепетав нiжно Iван не тiльки устами, але й очима, i вплiв жовтий клубочок у чорну бороду бандита.
- Цип, цип, цип… - витягала губи Марiя i тулила до рожевої шиї жовтий пушок.
Повiтря зробилось легшим, порушились вiльно стiльцi, розмова зразу ожила i перейшла раптом на породи курей. Кирила прохали оглянуть дачне хазяйство.
Корова звалася Гашка, мала чудове вим'я i всiм лизала руки. Каченята котились помiж ногами, сiрi й кругленькi, як грудки землi, чепурнi кури, задерши нескромно шпичастi хвости, порпались в гною i справно неслися на радiсть хазяйцi. Може, вiн хоче оглянуть яйця? Рудий бичок розставив ноги i тупо вперся очима в баркан, але вiн був високого роду: його життєпис варто послухать. Свиня рила подвiр'я.
- Не бiйтесь, нагнiться… Чухайте… чухайте… помiж ногами, бо вiн се любить… Ах ти, кабасю!.. Чистої кровi беркшир…
- Але ж, Iване: Йоркшир…
- Гм… дивно… вiчно ти плутаєш…
I раптом очi впали в город, на синє море капусти.
- Марусе, бачиш?
- Ах, боже… свинi в городi… Бiжи переймай…
Трiснув патик, плигнуло тiло… Ач-чу! Гуч-га!.. Гупали ноги, мигтiли блузи помiж зеленим… Ас-са! Ги-ги!.. Одчинiть хвiртку!.. Ку-вi… ку-вi…
Тверде, щетинясте розтяло повiтря, як куля, й черкнулось об ноги… Вiйнуло теплом людської пари, свиснув короткий вiддих, мигнули червонi обличчя - i тодi тiльки Кирило побачив, скiльки сил коштувала гонитва…
Все се було таке далеке од того, чого Кирило боявся, як їхав на дачу. Тут можна бути спокiйним. Звiдки ж, замiсть спокою, ворухнулось у грудях щось неприязне, дражливе? Якесь гостре питання, що стало поперек грудей й кололо? Щось несподiвано прикре?
В буднi Iван їздив на службу i повертався пiзно - в обiдню пору. Лаяв сучасне земство, в якому служив, глузував злiсно з тих лiбералiв, що так швидко змiнили овечу шкуру на вовчу. Збирав всю погань сучасних вiдносин, брудне й криваве шумовиння життя, - i в тому якась зла радiсть. Так краще. Нехай так буде. Чудесно!…
Привозив новини. Мiж одною й другою ложкою борщу подавав звiстки про страту на смерть. Вiсiм повiшених. На смерть засуджено троє. Все молодi, ледве почали жити. Слова заїдались борщем, а в антрактi ставало вiдомим, що по селах стрiляють людей, як дичину. I все говорилось з таким спокоєм, з холодом навiть, наче факти з середнiх вiкiв, якi можна згадати, але не можна збагнути. Марiю цiкавили часом деталi - одiрванi бомбою ноги, скалiченi дiти, мiсце смертельної рани, але все се вмить витiсняла турбота, що перепiкся пирiг. Забувала одiрванi ноги, мертвих дiтей, повiшану молодь i бiгла до кухнi сваритись.
По обiдi вони лягали спати. Спати - i по обiдi! Вони, може, навiть хропли - мiтинговий оратор Iван i "товариш Марiя"!..
Кирило вибiгав з хати, щоб того не чути.
Спав i Кирило - правда, не вдень, - i по ночах його мучили сни. Уперто снилось, що вiн щось мусить… от конче, до болю чує, що вiн щось мусить… мусить - й не має сили, i сам не знає, що таке мусить…
Вечорами приходила з сусiдньої дачi кучерява курсистка, заслана звiдкись. Вона приносила на обличчi казковий, не з сього свiту, захват, а пiд пахвою книжку, її стрiчали радо. Марiя цiлувала, а в Iвана усмiшка хвилями плила по чорнiй бородi. Вони наче цiлий день ждали її приходу i зараз сiдали за стiл. При свiтлi лампи, в маленькiй кiмнатi, що була як острiв на морi ночi, вони читали. Щось чудне, нездорове, химерне, з запахом мускусу - "A Rebours" Гюїсманса, "Сад муки", де кохання гнило, як рана, а "я" розцвiталось пишним отруйним цвiтом; оргiї духу i тiла, надприроднi iнстинкти i той протест всього проти усього…
Або сперечались.
Тодi їх обличчя горiли, в Марiї червонiли кiнчики вух й блищали очi, Iван ходив по кiмнатi з натхненним обличчям та дивував всiх зразками найкращих промов, а курсистка сидiла в казковому захватi, як королева в пiдводному царствi.
I чим далi стояла думка або уява од того жаху й скорботи, якими повилась дiйснiсть, тим мiцнiше чiплялись за неї всi троє, наче спiшили проплисти, заплющивши очi, над глибиною, де спочивали уламки розбитого недавно корабля.
Читання кiнчалось пiзно. Iван одводив курсистку до дому, а повернувшись, заставав жiнку при лампi. Затуливши долонями вуха, вона гарячкове дочитувала книжку, i в тишi лопотiли сторiнки, наче їх вiтер перегортав.
Треба було лягати спати, але вони не могли помиритись, хто на нiч забере книжку.
- Ти дочитаєш завтра, бо я ж пiду вранцi на службу, - протестував Iван.
- Менi лишилось кiлька сторiнок. Можна б, здається, дать менi спокiй… - сердилась Марiя.
- Ти дбаєш тiльки про себе…
- А ти?
I виходила сцена.
Тепер нiхто вже
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В дорозі, Коцюбинський», після закриття браузера.