Читати книгу - "Чортик-Безхатько, Емілія Зінченко"

Привітався, попросив пити. Аврелія замість води принесла кухоль свіжого молока, запропонувала присісти.

– Дівчино-красуне, а чи не зашиєш мені, будь ласка, оцю сорочку?

– Звісно, чоловіче, – мовила Аврелія й зашила, а на додачу ще й хрестиком вишила гарний орнамент.

Хорошою дівкою була Аврелія. Розумна, працьовита й гарна до нестями. Молоко і кров, як то кажуть. Олесь, не довго думаючи, опустився на одне коліно й запропонував одружитися. Дівчина скрикнула, що він не сповна розуму.

– Парубче, та я ж Вас геть не знаю! Ви дивно себе поводите! Будь ласка, вийдіть з мого дому, інакше я покличу свою матір! Ох, Бояна дасть Вам на горіхи...

Баба Бояна? Аврелія її донька? Виходить, ця бабця не така вже й погана. Он яку доньку прекрасну виростила.

Олесю стало дуже шкода. Аврелія була найкращою дівчиною. Але він справді поспішив. Хіба ж можна було так одразу?

Повернувшись додому, батько з матір'ю спитали, де їх син так довго ходив. Олесь не відповів. Лише сумно впав лицем у подушку й відтак не вставав з ліжка до кінця дня.

Уночі чорт знов навідався до нього.

– Ну що, знайшов мені домівку? – спитав бадьоро чортик.

Олесь не відповів.

– Ну, людське ти створіння, кажи.

– Не знайшов.

– Але ж я виконав свою обіцянку! Я знайшов тобі дівчину! – заголосив чорт, – Ти не виконав угоду. Так і роби після цього добро людям.

Чорт злетів у нічне небо в якому, здавалося, танув, і більше Олесь його не бачив.

Чорт з людиною ніколи не порозуміються.

Олесь щодня став [2]підбивати клинці до Аврелії. То польові квіти приносив, то цукерки з марципаном, то лляні плаття. Але він не розумів, чому дівчина його не кохала. Чоловік показував себе працьовитим, був зроду гарним й наче не дурним.

Йшли дні. Сумно згадував чортик свого приятеля. Сидів на високій темній ялинці, опустивши ноги донизу. Нічого робити не хотілося: ані пакостити, ані вселятися в когось, ані лякати.

Також згадував чортика й Олесь. Було прикро, що він не знайшов йому домівки. Та потім до нього прийшла ідея – він зробив шалаш з мотлоху, накидав пилу та сажі, і сховав цю халабуду подалі від людських очей.

Став Олесь гукати чорта.

– Дивний чоловік, – казали люди, – Клепки йому, мабуть, не вистачає.

Тут почувся голос зверху. Чортик невдоволено спитав:

– Чого прийшов?

– Я знайшов тобі домівку.

– Справді? – чорт швидко зрадів й зістрибнув з ялинки, – Де?

– Он там, недалеко. Я змайстрував тобі шалаш. Він трохи незграбний...

– Це чудово!

– І негарний...

– Як я люблю! Дай-но мені подивитися.

Олесь відвів чортика до діброви. У передгір'ї, де майже завжди була тінь, ніхто не жив. Чортик подивися на свій дім й, на диво, він йому сподобався.

– Дякую, тобі, чоловіче.

Чорт і людина попрощалися, й кожен пішов до своєї домівки. Бісик все не міг нарадітися. У лісі завжди темно, і люди бояться туди заходити.

А парубок перестав марно завойовувати серце Аврелії.

Минув тиждень. Олесь вже й не згадував свого рогатого знайомого. Він займався городом, годував худобу, допомагав батькам прибирати й готувати. Раптом, хтось постукав у двері:

– Олесю… – почувся тихенький голосок, – Я згодна.

Аврелія прийшла до парубка вдягнута у весільну сукню. Вона заплела у коси золотаві стрічки, вдягнула гарненькі чоботи. Олесь навіть не знав, як на це реагувати. Він мовив так само тихо, як і Аврелія:

– Я також згоден. Я кохаю тебе.

Й, недовго думаючи, вони зібрали усе село на головній площі. Олесь запросив сусіда-бандуриста грати музику, а старосту села попросив одружити його з дівчиною. Кожний з селян взяв із собою потроху з їжі. Весілля було несподіваним й незабутнім. Молодята  збудували власний дім – затишну біленьку мазанку. Вони добре жили, от тільки посуд весь час бився.

- Та пішло воно все до чортів… – лаялася дівчина, збираючи осколки.

- Люба, ти ж знаєш, це на щастя, – казав Олесь. Та насправді таким чином чортик нагадував про себе. Цей малий шибеник час від часу навідувався до Олеся, а парубок весь час йому дякував. Чому? Бо саме чорт не давав Аврелії спокою цілий тиждень. Він усілякими діями нагадував їй про Олеся. Дівчина день і ніч думала лише про нього й врешті-решт покохала. Тепер вони були щасливі разом. Та більшу дяку мала отримати баба Бояна. Бо хто зна як би все сталося, якби вона не накликала чорта до Олеся?

[1] Лементувати (дієслово) – галасувати.

[2] Підбивати клинці (вислів) – женихатися, залицятися.

Кінець