Читати книгу - "Чортик-Безхатько, Емілія Зінченко"

Жив собі Олесь в українському селі. Був працьовитим, поважав своїх батька й матір, щодня раніше од всіх вставав й одразу ж брався до роботи. Шкода стало його стареньким батькам, що досі він не мав дівчини.

– Олесю, ну коли ти вже одружишся? Вже час! – казали вони.

– Знаю, – відповідав парубок, – Оженюся лиш тоді, коли знайду найкращу дівчину.

Йшли роки. Взялися за пошук і самі батько з матір'ю. Ходили від хати до хати та розмовляли з жителями. Дивилися, де дівчата хороші. Показували їх своєму синові, але той все навідріз:

– Не моя се дівчина.

Одного разу, пішов Олесь торгувати на базар. Товару в нього було трохи. Та й звідки візьмеш багато у бідненькій хатині? Йшов не кваплячись. Ранок був літній, погожий. Раптом, замріявшись, він спіткнувся об каменюку та штовхнув прохожу бабцю. Та впала й почала лаятися:

– Пройдисвіт! Сліпий, чи що? Щоб тебе чорт вхопив!.. – буркотіла баба.

Червона від злості, вона збирала яблука, які випали у неї з кошика. Олесю стало соромно. Скільки б він не просив вибачення, бабуся все не заспокоювалася. Вона пішла своєю дорогою, а Олесь своєю.

Пройшов час, й Олесь вже забув про цю прохожу. Він все думав, може хоч на базарі знайде собі дівчину. Це звучить трохи смішно, але ніхто не знає, що доля придумає. Олесь довго йшов, втомився. Вирішив присісти на пеньок по дорозі. Але він не зміг цього зробити – щось ніби вкололо його. Скалка, напевно. Знову сів, й знову щось кольнуло. Олесь подивися на той сухий пеньок й закричав не своїм голосом:

– О Батько Господній! – він тремтливо узяв до рук хрестика, що висів у нього на шиї, – Хто ти? Не чіпай мене, бісова істото!

– Стій! – скрикнув той, хто сидів на пеньку – Не займай мене!

– Хто ти такий? – повторив хлопець.

– Як хто? Чорт, звичайно ж. Чи тобі повилазило? – відповіла істота з подивом.

– Як то, «чорт»? – не розумів Олесь, – Невже ви, чорти, справді існуєте? Може мені просто маківку напекло...

– Може і напекло. Яка нормальна людина сідатиме на чорта?

– Точно напекло.

Олесь встав у тіні й, потерши очі, став розглядати істоту. Чортик був невеличким, може з пів метра заввишки. Такий чорнявий, що навіть очей не видно. Мав гострющі роги й довгий хвіст. Точнісінько такий, як усі описують. Але як люди змогли описати їхню зовнішність? Невже вони справді існували весь цей час?

– Чого вилупився?

– Та так, нічого, – засоромився Олесь, – Просто, розумієш, це так дивно...

– Згоден. Дивно мовчки дивитися на когось більше ніж п’ять хвилин.

– Я не про це. Просто ще ніколи я в житті не бачив чортів.

– І це правильно. Нас не має ніхто бачити.

З цими словами чортик чомусь заревів. Він сів на землю й сховав мордочку в колінах.

– Чого плачеш? Можеш тихіше? Ти мене лякаєш.

– А як тут не плакати? – чортик висікався у подорожній листочок, – В мене немає дому. Тому ти мене й побачив. А ще, за Кодексом Чортів ми не маємо права попадатися на очі людям, тим більше розмовляти з ними. Інакше на мене чекатиме покарання.

– Яке покарання?

– На мене проллють Святу воду, – розповів чорт, – Знаєш, як це жахливо, коли сонце світить, солов'ї щебечуть, а навколо всі радісні й веселі? А, точно. Ти ж людина, тобі нормально. А знаєш, як мені погано?

Олесь на хвилину задумався. Раптом, чортик заблагав:

– Чоловіче, допоможи мені!

– Чого це мені тобі допомагати? – Олесь зробив паузу, – Хіба ти не пакостиш усім, не робиш зла? – чорт заплакав ще гучніше, – Гаразд, не реви. Заспокойся. Я тобі допоможу, тільки за однієї умови!

Чортик швидко підвівся на ноги й зацокотів копитцями. Його лице здавалося зацікавленим й водночас трохи хитрим. Йому кортіло дізнатися, що то за умова.

– Ти маєш знайти мені дівчину, –  сказав Олесь.

– Дівчину? – перепитав чорт, – Це легко!

– Е, ні, зажди. Мені не просту треба, а гарну, розумну і працьовиту.

– Іч яку забажав, – мовив чортик трохи з насмішкою, – Ну, якщо хочеш, то так воно й буде.

Чорт з людиною пожали руки. Чи буде їх угода вдалою?

Бісик почав виконувати завдання. Він став вселятися в кожну дівчину у селі. Якщо не піддасться його дурощам, значить розумна. А гарна вона чи працьовита нехай вже Олесь вирішує. Чорт намагався кожну піддати спокусі зробити щось погано, і йому-таки вдавалося це. Одна верещала, мов свиня у льосі. Друга сварилася з сусідами неначе була дурною. Інша ж бігала по хаті мов навіжена й топтала свою городину. Майже всі [1]лементували, окрім чотирьох. Чорт швидко виконав завдання й в нього залишилося ще трохи часу. Нудьгуючи, чорт почав вселятися у хлопчиків-школярів. Це було його найулюбленішою справою. Де ще, як не в школі, можна побіситися? Чи вазони з квітами й косички у дівчат придумали просто так?

Незабаром чорт пішов до Олеся, аби сповістити, що виконав свою обіцянку. Тільки він не зазначив того, що була ніч, і його знайомий вже давно бачив сьомий сон, і снився йому восьмий. Вирішив розбудити. Олесь від переляку аж підскочив у ліжку.