Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

Тільки-но  ми в’їжджаємо на вулицю, де стоїть материн та вітчима будинок, як вже бачу, що тато Матвій вже виглядає на нас біля воріт.

І так кожен наш приїзд. Попри погоду, він відкладає усі свої справи та йде зустрічати онука прямо до хвіртки.

— Привіт, тату, — полишивши кермо хетчбека, я цілую вітчима в щоку.

Тимур зістрибує з бустера і, не вітаючись з дідом, одразу біжить до будинку.

— Всю дорогу бормотів, що хоче до туалету, — поясню я татові, аби той не образився.

— Привіт, доню. Залишишся сьогодні у нас разом з Тимуром?

Я б з радістю лишалась у батьків частіше, якби мати щоразу не зводила будь-яку розмову до того, що я незаміжня, чого вичікує Андрій і скільки ще ми з ним будемо жити на різні квартири. Це втручання в особисте життя доводить мене до сказу.

Тому я все частіше обираю варіант, який збереже усім нам нерви й гарний настрій. Я приводжу Тіма на ночівлю до бабусі та дідуся, а сама повертаюся до квартири. За будь-яким приводом.

—  Сьогодні не можу, тату. Я домовилась про зустріч з Юлею.

Подумки прошу в батька вибачення за цю маленьку брехню. Після зустрічі з Олегом я надто спантеличена, тому навряд зможу витримати материн допит і не посваритися.

—  Передавай подрузі наші вітання. Щось давно її не було видно у наших краях.

— Вона їздила по роботі в Сеул. Вивчала останні новинки косметологічної індустрії, тестувала нову косметику. Підвищувала свій рівень обізнаності та професійні навички. Казала, що вже знає, які нові процедури хоче впровадити у салонах, але не знає як організувати усім  майстрам навчання.

— Юля не змінюється, постійно у справах та  турботах. Витягай і її до нас, коли буде нагода. Ти ж знаєш, завжди будемо раді.

— Я передам їй, обов’язково. Все, я поїхала, — я сідаю назад за кермо і махаю на прощання рукою. —  Бувай, тату,

Обережно здаю назад і розвертаю машину. Добре, що дорога між батьківським домом і моєю квартирою займає лише двадцять хвилин. Звісно, якщо знаєш шлях, який оминає усі затори.

Сьогодні вихідний день, тому місто у буквальному сенсі заповнене транспортом. Усі кудись їдуть, звідкілясь приїжджають, переїжджають.

Знімаю блокування з телефону, що прикріплений у тримачі на панелі приладів. Набираю номер подруги. Вона наче ще вчора мала прилетіти з Південної Кореї. Якщо її виліт не перенесли.

Дивно, що я досі пам'ятаю усі цифри номера. А я ж вивчила його ще на першому курсі університету. Мати Василева, це що… Подруга не змінювала свій телефонний номер вже дев'ять років? Отакої. З глузду з'їхати. В неї чоловіки частіше змінюються, а ніж номер зв’язку.

— Привіт, Янусе. Ти завжди вчасно. Минуло усього п'ять хвилин, як я розплющила очі. Після вісімнадцятигодинного перельоту і купи пересадок, сон вдома в улюбленому ліжечку —  це такий кайф, ти навіть не уявляєш, — сонним голосом мовить подруга через гучномовець.

— Привіт, привіт, Юлю. Як ти взагалі наважилась на таку подорож?

— Та як би ж я знала, що все так вийде... Проте один дуже гарний чоловік допоміг мені пережити цей нелегкий переліт.

Я починаю сміятися.

— Господи, Юль. Ну як тобі то вдається? Навіть у таких непростих умовах ти все одно спромоглась відшукати собі чергового залицяльника. Пропоную зустрітися ввечері в нашому улюбленому закладі. Ти маєш розповісти мені все. Та й у мене є для тебе кілька цікавеньких новин. Ти тільки-но з країни поїхала, а тут таке почалося! Нізащо не відгадаєш, кого я зустріла нещодавно.

— Я вже заінтригована. Зустрічаємось о сьомій. Не запізнюйся!

***

Улюблене кафе, як завжди, забите вщент, але я заздалегідь забронювала для нас із Юлею столик. Люблю це місце за смачні страви, затишну атмосферу, зручні крісла та велику кількість дзеркал, але останнім часом, на жаль, потрапляю сюди досить рідко.

Пам'ятаю, як зовсім випадково знайшла його кілька років тому. Зимою, майже під Новий рік. Поки бігала магазинами у пошуках подарунків, замерзла як цуцик, то ж довелося зайти у перше більш-менш привабливе місце, аби погрітися. Не знаю що саме за інгредієнти у свій фірмовий трав'яний чай, але цей напій полонив моє серце назавжди. Згодом я закохала в цей заклад і подругу.

Офіціант на барі, що розташований серед зали, без зупину готує для всіх відвідувачів фірмові напої. З колонок тихо грає джаз. Юля вже чекає на мене за столиком біля вікна. Вдягнута у сукню із глибоким декольте, на ногах чорні ботфорти. На обличчі бездоганний макіяж, волосся ідеально пряме.

— Привіт. Давно чекаєш?

— Знаючи як ти полюбляєш запізнюватися, я спеціально прийшла на п'ятнадцять хвилин пізніше, — Юля встає з-за столу мені на зустріч.

Ми обіймаємось міцно-міцно. Вдавано цілуємо одна одну в щоку, не торкаючись безпосередньо шкіри, аби не зіпсувати макіяж, бо обидві полюбляємо носити червону помаду на вустах. Тільки я, на відміну від подруги, замість сукні обрала костюм зі штанами у кораловому кольорі.