Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

Перше, що вчула Ярослава, відчинивши зрання двері своєї кімнати, так це різкий трав’яний запах. За ним лунав звук, схожий на хропіння. На мить зупинившись і озирнувшись на всі боки, дівчина знайшла джерело – на печі спав здоровенний чорний кіт. І запах, і хропіння виходили від нього. Того, між іншим, не було дві доби. Вночі Ярослава чула гуркіт, а зараз підозрювала, що Баюн його і влаштував, коли повернувся. Всі вікна та двері в хаті Ягинішна завбачливо відчинила на провітрювання, але аромат, схожий на валеріану, вперто витав у оселі. Це й змусило Ярославу поспішити надвір.

За великим столом біля дубу чаювала господиня дворища. Знахарка задумливо вдивлялася у посіріле небо – погода сьогодні теплом не балувала. Не встигла Ярослава побажати доброго ранку, як її погляд привернула мітла. Точніше останки, що валялися біля підніжжя сходів. Ніби відповідаючи на думки дівчини, Ягинішна сказала:

- Цей капосник пишнохвостий зламав.

Ярослава сіла за стіл і налила собі малинового чаю, після чого все ж таки запитала:

- Але як кіт міг зламати таке товсте древко мітли?

Співрозмовниця лише зітхнула, відмахнулася рукою і змінила тему:

- Бач, як погода до свята зіпсувалася. Того дивись у кожухах та чоботах через багаття стрибатимемо. Одного не зрозумію – з чого б? Єдині гості, хто так на погоду впливають, ніяк не можуть приїхати якраз на свято. Не про них це.

Ярослава відпила чаю і співчутливо подивилася на стареньку. Та вже тижнів з два, як чекала гостей. Разом вони давно прибрали весь будинок, очистили від бур'янів дворище, приготували стійла у сараї і навіть стягли з горища пухову перину. Вона якраз і провітрювалася на веранді, ніби ведмідь на лаві повиснув. Дівчина хотіла розпитати про особливості свята, але поперхнулася.

- О! - вигукнула Ягинішна. - Точно до гостей це.

Тільки-но встигла Ярослава відкашлятися, як з боку лісової дороги, що неподалік примикала до асфальтованої, почувся передзвін. Та не аби який, а переливистий, що десятки дзвіночків. Розносячи дзвін на всю округу, до воріт під'їхала бричка. Таку красу Ярослава лише у музеї й бачила. Легкий візок був пофарбований у темно-синій колір і майстерно розписаний білими візерунками, а свіжий лак сяяв навіть у таку похмуру погоду. Дзенькаючи збруєю з бубонцями, бричку тягнув статний сірий кінь. Побачивши господиню дворища, тварина привітно заіржала.

- Сріблику, мій хороший! – сплеснула руками Ягинішна. - Біжу, мій соколику! - старенька жваво скочила на ноги і, схопивши яблуко, заметушилася: - Приїхали, нарешті! А я вже розхвилювалася. Раптом завірюха замела? Чи хуртовина не пустила?

Не особливо розуміючи, про що мова, Ярослава лише сиділа на лавці та кліпала очима. Тим часом Ягинішна відчинила плетені ворота і гості в'їхали у двір. На козлах брички сиділа дівчина приблизно Ярославиного віку. Гостя зістрибнула на землю, а потім дуже тепло обняла стареньку. Помічниця ж знахарки завмерла і безсоромно витріщалася на новоприбулу. Порцелянова шкіра, пишна білява коса за пояс та одяг робили гостю схожою на справжню шляхтянку. Іще б! Вишита оксамитова сукня, щільно облягала стан зверху, а широка спідниця майже до п’ят була зібрана в акуратні складки, залишаючи тоненьку смужку шовкової сорочки. Дівчина неначе зійшла зі сторінок казкової історії!

- Ярославо, дивись хто приїхав! – Ягинішна покликала свою помічницю. – Це Білосніга. Онучка брата мого названого.

- Приємно познайомитися. Можеш називати мене Сніжкою, - посміхнулася Білосніга і простягла руку. Та виявилася напрочуд холодною. – Дідусь казав про тебе. Навіть подарунок передав.

- Про мене? – здивувалася Ярослава. - А хто він?

- Володар Крижаного Краю, батько всіх зимових божичів і...

- Жартує вона! – схвильовано перебила гостю Ягинішна. - Його так називають за сиву бороду і місце проживання. Високо в горах збудував собі дім, там майже завжди сніг лежить. А так він ремісник. Руками робить іграшки і штуковини різні.

Білосніга розгублено кивнула, після чого вказала на бричку:

- Там скринька від дідуся.

Ярослава здивовано округлила очі. Це виявилася не скриня навіть, а майже ціла шафа за розмірами. Дівчина злякано запитала:

- Як ми його перенесемо?

- Чарами, - знизала плечима гостя.

- Ох жартівниця, - засміялася Ягинішна. – Ми зараз коня розгнуздаємо, а ти, Ярославочко, поки стіл накрий. Тільки тут, під дубом, а то в хаті все валеріаною смердить.

Помічниця трохи відсторонено кивнула і, піднявшись по сходах, зникла у нетрях глиночурки. Та навіть опинившись всередині будинку, Ярослава подумки поверталася до двору. Білосніга… А дід її володар Крижаного Краю. І скриню вони чарами перенесуть. Цікаво… Особливо на фоні вже побаченого раніше.

Після розмови з Мариною дівчина так і не піднімала тему, ані того, що відбулося у лісі, ані того, що вона бачила у дворі ввечері при поверненні. Може і варто було б зізнатися Ягинішні, що вона майже вірить у її слова, та Ярослава чомусь не квапилася. Якщо знахарка знов їй усіляких казок нарозповідає, то це тільки зіпсує їх стосунки. Ярославі хотілося реальних доказів. Як мавка, наприклад. Вона навіть збиралася сходити до річки, щоб спробувати знайти русалок. Але за ці два дні у них з Ягинішною було дуже багато справ. Вони вставали майже зі світанком та валилися у ліжка ближче до полуночі. І, як не дивно, ці дві доби виявилися настільки буденними та «неказковими», що Ярослава почала сумніватися у всьому раніше побаченому. Їй чомусь здавалося, що для розпитувань Ягинішни треба бодай ще один доказ. Може, це як раз він?