BooksUkraine.com » Фентезі » Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

16
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Пісня дібров" автора Павло Сергійович Дерев'янко. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 176
Перейти на сторінку:
стояла під горою край Чорткова — за переказами, на тій горі колись був монастир, спалений під час татарських набігів. Нині там розкинулося родинне гніздо Ярових, куди чимало містян мріяло потрапити, аби засвідчити славетний краєвид, що являвся з вікон маєтку. Шахта, така древня, аж ніхто вже й не пригадував, що в ній видобували, стояла неподалік — заколочений вхід розмістився по інший бік гори, біля закинутої дороги, вельми знаного лихого місця. Стара дорога могла закрутити, змусити блукати годинами між безлюдних гаїв, а потім глузливо вивести до самого початку. Також люди свідчили, як на церковні свята з-за зачиненої брами у шахті мерехтить потойбічне помаранчеве сяйво.

Ярема озирнувся: ні душі. У густій нічній темряві вовчий зір безпомильно вихопив малопомітну замкову шпарину. З легким скреготом ключ крутнувся, з важким скреготом двері відчинилися. Ярема запалив ґніт в одному з олійних ліхтарів, що рядочком стояли під брамою вкриті рядном, перевірив, чи ретельно зачинив за собою, рушив углиб шахти — до штольні. Відрахував восьмий хід праворуч, пірнув усередину, на третьому роздоріжжі взяв вліво і йшов, аж поки не вперся у вкриті іржею двері. Замок піддавався туго: клин'ило через сирість. Треба поміняти, допоки остаточно не зламався, подумав характерник. Він щоразу про це думав і щоразу забував.

З темряви війнуло застояним повітрям і сирою землею. Попри холод, Ярема скинув плаща.

— Навіщо тільки сюди попхався, — пробурмотів.

Мабуть, за старою звичкою, відповів подумки. Коли на сіроманців полювали хорти Святого Юрія, а за брамами маєтку постійно слідкували, таємний хід Ярових став єдиним безпечним шляхом додому. Нині хортів і слід вистиг... Але звички живуть довго.

Ліхтарний вогник розганяв вогку темряву. Високі східці, вкриті слизькими дошками, круто дерлися вгору. Плечі терлися об стінки. На голову і за комір постійно сипало землею. Чимало сіроманців, яким довелося пройти цими східцями, блідли і збивалися на диханні, стиснуті зусібіч тісною кишкою ходу. Ярема не боявся цього місця: воно нагадувало, як татуньо відкрив йому родинний секрет Ярових, і це був один із Малюкових найдорогоцінніших спогадів про батька — невдовзі після того Степана Ярового вбили на Вовчій війні.

На завалений хід понад сотню років тому випадково натрапили шахтарі. Прорили його, безсумнівно, ченці того самого спаленого монастиря бозна-коли. Ярові на правах власників шахти дізналися про знахідку першими і не поскупилися на щедру платню за мовчання. Секретну лазівку відновили і добудували маєток так, аби підвести її до критого приміщення. Донедавна підземний хід вважався сумнівною інвестицією, адже ніхто з поколінь Ярових не скористався ним за призначенням... Та це змінилося після початку нищення Сірого Ордену.

Повітря не вистачало, серце стукотіло швидше, тіло зійшло потом. Десь він чув, ніби таємні ходи Святого Престолу викладені мармуром і такі широченні, що два вози розминуться... Шкода, що ченці, які рили цю хробачу нору, не чули ватиканських пліток.

Вогник ліхтаря заблимав і згас. Характерник вилаявся. А міг би спокійно їхати через головну браму, за якою однаково ніхто не стежить! Чим він тільки думав?

На щастя, невдовзі дошки змінилися кам'яними сходами — він майже на місці. Хід привів до комори з непотребом, а потайні двері ховалися в стіні за здоровецьким пейзажем пера Януша Ярового, Яремового прадіда. Характерник із гучним хеканням вивалився до комори, поставив ліхтаря до купки інших, перевів дихання, чхнув від пилу, промокнув спітнілу голову хусткою і вийшов до рідного маєтку.

— Сину!

Ядвіґа Ярова очікувала в коридорі біля дверей. Як завжди, була зодягнена у вишукане чорне вбрання, що підкреслювало траур за чоловіком Степаном і свекром Миколою, а також за всіма загиблими лицарями Сірого Ордену. Її майстерний макіяж не приховував нових зморщок: за ті місяці, що Ярема не бачив матері, вона постаріла, і це боляче різонуло синове серце.

— Мене сповістили, що погонич привів вашого коня, і я одразу рушила сюди, — Ядвіґа встала навшпиньки і зімкнула його в обіймах. — Як добре, що ви повернулися!

— Мамуньо, — Ярема усміхнувся і міцно обійняв її навзаєм. — Я скучив.

— Мій єдиний, улюблений сину! Як добре, що ви живі і здорові!

— Вашими молитвами.

Ядвіґа відступила, схилила голову набік, роздивилася його — з болем, захватом і гордістю.

— Дозвольте помилуватися... Ніяк не звикну до вашої нової зачіски.

Ярема усміхнувся, провів долонею по голеній голові. Несвідомим жестом поправив пов'язку на вибитому оці.

— Цей офіцерський однострій так вам пасує! У якому ви чині?

— У капітанському.

Всі документи було виписано на вигадане ім'я, що він навіть не пробував запам'ятати, бо навіть останній собака у Запоріжжі знав, що безокий велетень із заплетеною в косицю рудою бородою — молодший брат гетьмана Ярового і той самий розшукуваний характерник на прізвисько Циклоп.

— Як ви, мамуньо?

— Жахливо! Криваве цькування, нахабні фанатики, вбивство за вбивством... Проте я знала, що ми переживемо ті напасті! Потягнула за всі нитки, що мала, зібрала всі борги, пригадала всі обіцянки — і хорти зламали ікла об наші стіни. Але вторглася Орда, — говорила пані Ярова, дбайливо змахуючи з його мундиру крихти землі. — Тепер я безпорадна, сину мій. Можу лише щоранку читати газети, щодня чекати звісток, щоночі бачити жахіття про казенний конверт із папірцем усередині, на якому хтось безликий белькоче про героїзм і пожертву...

Натура пані Ярової змінилася після обрання її улюбленого первістка гетьманом Української держави. Роками Ядвіґа допомогала Якову торувати шлях політика аж до Червоної Ради, раділа кожному його успіхові, пишалася сином... який у перші хвилини правління наказав знищити Сірий Орден, чим фактично присудив до страти власного діда. Приголомшена такою зрадою, Ядвіґа відтоді жодного разу не бачилася з сином — ігнорувала листи, не приймала запрошень і суворо заборонила пускати Якова до стін родинного маєтку. Аби розставити всі крапки над «і», привселюдно проголосила, що відмовляється від старшого сина. Ох, який тоді спалахнув скандал! Як раділи газетярі цій новині! Як довго смакували, як ретельно перемивали кісточки гетьманських родичів! Особливої перчинки додавало те, що другий син пані Ярової — лицар Сірого Ордену, якого звинувачували в замаху на рідного брата, але він утік із в'язниці.

Ядвіґа не звертала уваги на поголос.

1 ... 32 33 34 ... 176
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"