Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Допомога характерникам стала її новою метою: вона добровільно перетворила маєток на притулок для вовчих лицарів. Уцілілі сіроманці знаходили тут прихисток — ситий, теплий, безпечний. Усі намагалися переховуватися в Чорткові, допоки прокляття дозволяло, і між собою пані Ярову іменували не інакше як «Мамуньо».

Авжеж, такий гучний секрет не міг затриматися в стінах маєтку, тому до пані Ярової постійно навідувалися загони хортів Святого Юрія. Далі брами не пішов жоден: божі воїни отримували відкоша, скреготіли зубами і поверталися до чатування довкруж маєтку. Нечувану поступливість хортів пояснювали особистим, дуже наполегливим втручанням гетьмана, який намагався бодай якось залагодити провину перед матір'ю.

— Мої друзі вже зібралися?

— Останнім сьогодні вранці прибув Катрин чоловік, — Ядвіґа смикнула кутиком рота. — Сподіваюся, він змусить цю жінку переглянути виховання дівчинки, бо, з усією повагою, не вкладати маля о такій пізній годині до сну є неприпу...

— Мамуньо, — змолився Ярема. — Дозволь жінці виховувати власну доньку, як вона вважає за потрібне!

Пані Ярова кашлянула, вклавши у цей звук все, що вона думала про такі методи виховання.

— З ним прибули двоє ваших давніх товаришів і якийсь альбінос, вперше його бачу, — продовжила Ядвіґа.

— Альбінос? Цікаво, — Ярема гмикнув.

— Строкате товариство зібралося у кабінеті Степана. Я розпорядилася принести туди трохи їжі. Певна, що ви голодні з дороги, — пані Ярова лагідно всміхнулася. — Сподіваюся, ця вечеря розрадить вас після армійського раціону.

— Дякую, мамуньо! — Ярема глибоко їй вклонився. — Обов'язково зайду, коли ми завершимо зустріч.

— Я вже спочиватиму. Ми встигнемо поговорити, мій добрий сину, тож краще поспіть як слід, — Ядвіґа обережно провела долонею по його щоці, чого не робила навіть у Яремовому дитинстві. — Ви — живі, здорові, а це головне... Більшого мені й не треба.

Вона встала навшпиньки, поцілувала сина в лоба і подріботіла геть. Характерник провів сухеньку мамину постать з почуттям вдячності, побажав їй подумки найміцнішого здоров'я, після чого рушив сходами нагору.

Кроки лунко відбивалися у порожніх коридорах, освітлених гасовими лампами. Гостьові кімнати, ще рік тому населені втікачами, спорожніли. Степан Яровий вважав Вовчу війну найбільшою трагедією Сірого Ордену — якби ж він тільки знав, яка доля Мамаєвих онуків попереду!

Після батькової загибелі вхід до його кабінету дозволявся хіба що прибиральникам, але Ядвіґа скасувала недоторканність і перетворила кімнату на нарадчу. Степан схвалив би таке рішення, сказала пані Ярова.

Біля дверей Ярема спинився і прислухався: зсередини линули знайомі голоси. Як же він скучив! Забувши про втому довгого переїзду, шляхтич поправив пов'язку на порожній очниці і зайшов без стуку.

— Ось він! Ось! Ось цей засранець не захотів їхати разом зі мною, — проголосив Гнат.

— Не займай! — проревів Малюк замість привітання.

Письмовий стіл посунули на середину кімнати, і замість паперів на ньому розклали справжній бенкет від пані Ярової. Етикетки на відкоркованих винних пляшках свідчили про походження з найціннішої шафки для особливих оказій. Від величезної тарелі смажених куріпок пахло м'ясом та спеціями; цей аромат змішувався з пахощами ще теплого пирога з сиром і зелениною. Від різноманіття вудженого м'яса, маринованої риби, засолених овочів розбігалися очі. Між коштовного посуду, кришталевих фужерів і срібних приборів лежали кілька розгорнутих характерницьких атласів та свіжих газет.

Ярема ковтнув слину, але не думав про голод: навколо, ніби у доброму сні, стояли старі друзі, яких він не бачив кілька довгих місяців. Йому закортіло обійняти одразу всіх, проте у доступних межах був лише Пилип, за що і потрапив до загребущих шляхетських обіймів.

— Варгане, братику! Ох, як від тебе вовком відгонить.

— Вітання, — прохрипів Олефір, мало не вдавившись шматком хліба.

— Як ся маєш?

— Досі власний керманич, — Пилип вужем вислизнув із обіймів і прокашлявся. — Щиро радий бачити тебе, Малюче.

У тихому, дружньому голосі ховався біль.

— Червоний вовк, — Савка охоче зайняв вільне для обіймів місце і відволік Яремову увагу.

— І тобі привіт, Павичу.

Савка потрусив стиснутою у кулаці благенькою мотанкою, з якої навсібіч стирчала солома.

— Мама каже привіт!

— Ля-ля! Даі, — наказали поруч тоненьким голоском.

Шляхтич відпустив Савку, нахилився і з радісним вигуком простягнув руки до похресниці. Насправді дівчинку не хрестили, що не завадило Яремі почуватися хрещеним батьком відтоді, як він уперше взяв її на руки.

Оля сиділа за столом у милій сукенці, що належала колись одній із його сестер. Білий поділ посірів від зібраної пилюки, у кількох місцях темніли свіжі плями. Мамуньо від такого видовища може грець вхопити, подумав Ярема.

— Як ти виросла, красуне!

Кілька секунд Оля уважно придивлялася до нього, впізнала, миттю забула про мотанку, розплилася в усмішці й охоче пішла на руки.

— Що! За! Велика! Дівчинка! Я! Її! Не! Впізнаю! — На кожному знаці оклику Оля злітала під стелю, і кімнату виповнив її радісний вереск.

— Я скучила, Малюче.

Після Северинового зникнення вона не всміхалася. Замкнулася у собі, мовчала, намагалася приховати своє горе, але Яровий бачив, як втрата чоловіка надколола Катрю. Відчуваючи ірраціональну провину за її втрату, Ярема намагався полегшити життя характерниці, особливо у догляді за немовлятком. Решта сіроманців з їхнього гурту теж не стояли осторонь, але саме Малюк проводив із малою найбільше часу: заспокоював, коли в неї кололо в животику, заколисував, коли вередувала, бавився, поки мама спала. Це було найменше, що він міг зробити для доньки Северина.

Але сьогодні Катрині очі сяяли, наче в день весілля, а на вустах квітла щаслива усмішка.

— І я скучив, — відповів Ярема.

Оля грайливо смикнула його за бороду. Яровий кумедно висолопив язика, і одразу був винагороджений дзвінким сміхом.

— Твоя мама довго намагалася переконати мене, що дітям не місце на пізніх зборах, — повідомила Катря.

Поруч намалювався Савка.

— Мама! Мама! Мама каже привіт, — він притулив мотанку до вуха з павичевою пір'їною і закивав: — Так. Ага. Дуже добре.