Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Іван! – той самий голос крикнув майже біля вуха і чоловік розплющився, глибоко вдихаючи повітря. Він поглянув на вікно, здавалось, лише на хвильку заснув, але вже минуло декілька годин, судячи з положення сонця на небі. Лежати йому більше не хотілося, стало трохи легше, напевно рани таки загоювались поволі, чи, може, то наполеглива турбота Марії зцілювала його.

Насправді вартовому шибнула в голову цікава ідея, тож Іван встав і потихеньку попрямував до дверей, відчинив їх та вийшов у коридор. Чоловік хотів поквапитись, але поки йому це не зовсім вдавалося, однак до потрібної кімнати він таки дочвалав і упевнено постукав у двері. За мить почулись кроки й вони відчинилися:

– Іван?

– Вітаю, Аріадно. Я до тебе, можна?

Вартова трохи нахилила голову, мазнувши по ньому своїм проникливим поглядом. Її очі були заплаканими, хоч як ретельно вона і не намагалась це приховати.

– Щось сталося? – Іван перепитав, адже бачив, що Аріадна явно чимось стурбована.

– Сталося, але… це поки тебе не стосується. Тобі одужувати треба. А що саме ти від мене хочеш?

– Поговорити наодинці.

Аріадна сканувала його декілька хвилин, а потім відійшла і махнула головою, запрошуючи до себе.

– Ну, про що говоритимемо? – вона знову провела по ньому чіпким поглядом. – Слухай, ти краще може б не вештався ніде? Вигляд маєш кепський.

– Мені вже ліпше, все добре. Аріадно, розкажи, будь ласка, що стається з тими вартовими, які не проходять трансформацію?

 Жінка примружилась:

– Ти щось згадав?

– Ні. А хіба маю?

– В тому то і справа, що не маєш.

– Аріадно, лише ти зможеш допомогти мені у всьому розібратися, Марія та Лад нічого не розповідають, а я бачу дивні сни… – на останньому слові у чоловіка так сильно запекло плече, ніби до нього пательню прямо з вогню приклали. Іван скривився і схопивсь рукою там, де відчував страшенний жар.

– Гей, що з тобою? – Аріадна підійшла, спробувавши оглянути плече, однак футболка заважала, тому вона одразу ж її зняла. – Ого, а непогано тобі дісталося, ран чимало. Що на плечі?

– Не знаю, тут нічого не було. Не розумію, що так пече…?

Аріадна прибрала руку Івана і її брови миттєво поповзли вгору:

– Тебе ніхто не хапав за нього?

– Ні.

– Може на тренуванні?

– Ні, точно ніхто не хапав… – і тут Іван вкотре пригадав того чоловіка зі сну, саме він його тоді міцно й схопив за плече. Вартовий знайшов очима люстерко, аби зручніше було роздивитися, і підскочив до нього. У Івана перехопило подих, бо на плечі, ніби намальований, червонів слід від чоловічої долоні.

– Так, ану розповідай, я бачу, що ти знаєш, звідки в тебе таке.

Іван мовчав, глибоко дихав і мовчав. Вартовий зважував, чи варто Аріадні цілком все розповідати, чи краще не робити цього.

– Попереджаю, в мене обмаль часу, мені ще треба одну химеру спіймати. Тож, або говори, або йди собі!

Чоловік вагався, його розбирали сумніви, однак і постійна гра у мовчання вже теж набридла. Принаймні Аріадна хоч прямо в очі все каже, а не розмірковує над кожним своїм наступним реченням, щоб зайвого не бовкнути.

Зрештою Іван зітхнув і переповів свій дивний сон, а також про те, що з ним трапилось під час завдання, коли почув постріли.

В Аріадни з кожним його реченням збільшувались і без того великі очі. Вона й забула, що тримала в руках футболку Івана.

– То ти уві сні бачив такий саме туман?

– В сенсі, такий саме?

Вартова махнула головою:

– Потім поясню. Що ж той незнайомець хоче від тебе?

– Не знаю, та він постійно кричить, аби я його пригадав.

– Ну, це вже мені зовсім не подобається. Треба кликати Лада та запитати, що вдалося дізнатись у «Кола долі».

Іван отетерів:

– Аріадно, ні! Я до тебе прийшов з цим, бо Лад уникає чесних відповідей, як і Марія. Я не хочу їм нічого розповідати про свої сни.

- Трясця! І що мені з вами всіма робити? Ти хоч усвідомлюєш, що подібний туман приховує чудовиськ, які людей роздирають? Ті з туманом і приходять якраз. Стоп! Саме це мені Коло і сказало, що «вони приходять з туманами», тож можливо у твоїх снах – теж чудовисько?

– Не знаю, не схоже якось. Аріадно, розкажи мені нарешті про вартових, які не пройшли трансформацію, бо в мене вже пара з вух іде!

Її погляд зупинився на ньому, але там не було жалю чи бажання відгородити його від усіх небезпек, що Іван часто помічав у очах Марії та Лада. Йому подобалося, що Аріадна ставиться до нього, як до колеги, а не новачка, якому пробачають усі слабкості.

– Багато траплялось тих, які так і не ставали вартовими?

– Ні. Лише поодинокі випадки, однак ти правильно зазначив – «траплялись», – Аріадна сіла на своє ліжко та кивком голови запропонувала присісти й Івану. – З’явився у нас одного разу хлопець, зовсім ще молодий, загалом непогану спритність мав, зброя до його рук сама йшла, проте він досить дивним був. Пам’ятаю, як часом той хапався за вуха і щось собі шепотів. Спочатку це рідко з ним відбувалось, потім почало повторюватися частіше й частіше. Потім він вже перестав шепотіти, а кричав, кричав, щоб «вони замовкли».