Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

О, Господи! Та що ж ви за люди? Хто у здоровому глузді ранок неділі починає з перфоратора?  Будь проклятий ваш ремонт! І нехай той, хто тримає цей нестерпний інструмент — який зараз свердлить мені мозок — страждає на страшну діарею!

Моя голова от-от розколеться на частини. Ховаю її під подушку, аби сховати вуха якнайдалі від цих гучних та нестерпних звуків.

Даю собі настанову на майбутнє: не треба теревенити з подругою до третьої ночі. Тепер нестача сну дається складніше, ніж за часів універу.

— Перестаньте стукати, іроди! — хрипко кричу я з-під подушки.

Не допомагає. У вухах аж дзвенить. Ще й у роті наче пустеля Сахара висмоктала з мене усю вологу. Повіки настільки важкі, що я ладна мовити як той Вій у Гоголя: «Підніміте мені повіки: не бачу!».

Трьома пальцями роблю точковий масаж, розминаю скроні як мене вчила Юля.

О, так, так! Стає нарешті трохи легше.

Але варто на секунду зупинитися, і пульсівний біль знову повертається.

Якось збираюся з силами та встаю з ліжка. Мені терміново потрібен контрастний душ, чарівна пігулка від голови та обов’язково зубна щітка.

***

Не встигаю вийти з ванної кімнати, як хтось дзвонить у двері. Кого ще  нечиста принесла?

— Добрий день! Яно Олександрівно? — перед дверима стоїть невідомий чоловік в уніформі центрального універмагу міста.

— Так, це я.

— Для вас є пакунок, — кур'єр дає мені бланк і ручку.

Лишаю підпис не дивлячись на літери. Ошелешено витріщаюся на велику чорну коробку, яку мені вручають слідом.

— Дякую. Гарного вам дня, — буркочу на автоматі та зачиняю вхідні двері.

Несу коробку одразу до спальні. Важкенька вона якась. На тумбочці біля ліжка дзвенить мобільний.

— Привіт, люба подружко! Як ти там? Жива? — голосно цікавиться Юля.

Мружуся від болю.

— Не кричи ти так, будь ласка. Голова тріщить дуже.

— А я казала тобі, що той коктейль був зайвим.

— Юлю, не починай. Благаю!

— Гаразд, не буду, —  усміхнено погоджується подруга. — Чим займаєшся? Давно прокинулась?

— Я вже хвилину витріщаюся на велетенську коробку, яку привіз до мене додому кур'єр. Вона з ЦУМу.

Подруга радісно скрикує.   

— І хто цей щедрий Санта? Невже Самсонов?

— Мій бос.

— Тітов? — уточнює Юля. — Слухай, а мені він починає все більше подобатися. Впертий чолов’яга, мені такі до смаку. Що всередині?

Я повільно тягну за шовкову стрічку. Величезний бант миттєво сковзає з коробки. Трохи зволікаю перед тим, як відкрити цю загадкову «чорну скриньку». Чомусь мені хочеться зробити це наодинці.

— Юлю, я передзвоню тобі. Згодом, —  кидаю телефон кудись на ліжко.

Сідаю поряд із подарунком, обережно знімаю кришку. Тремтячими руками розгортаю пакувальний папір.

Мати Василева! Олег по-справжньому божевільний. Це точно ділова вечеря? Чому саме це я маю саме вдягнути?