Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Торгова війна між Безіменним морем і Звуженням народилася раніше за мого батька. Звуження здавна контролювало виробництво і збування хлібної, а от Бастіан тримав торгівлю коштовностями. А для того, щоб кишені голів гільдій повнилися монетою, було потрібне і те і те.

Цей світ тримався на вістрі ножа.

— А що за велике цабе? — поцікавилась я.

— Найважніше. Торговельна рада виступає проти того, щоб давати Голланд дозвіл на торгівлю на Звуженні, та це лише питання часу. І от тоді Зола вже ніде не сховається.

Голланд стала живою легендою ще до мого народження. Вона була головою Бастіанської імперії, що управляла торгівлею коштовностями, і проти влади, яку мала над гільдіями, усі справи Сента — то просто крапля в морі. Якщо Торговельна рада дасть їй дозвіл торгувати в наших портах, то настане кінець діяльності всіх, хто нині працює на Звуженні. Зокрема й мого батька.

Унизу рибалки вже збирали перший улов, і в повітрі стояв густий дух водоростей. Остер із Віллою жбурнули кидальні кінці докерам, і ті поволі

підтягали «Жоржину» до берега, а гаваньмейстер уже прямував до нас зі згортками пергаментів під пахвою.

— «Жоржина»! — вигукнув, зупинившись на краю майданчика.

— Поклич Веста, — попросила Вілла й потягнулася до лебідки якоря.

Я озирнулася на зачинені двері капітанської каюти. Веста з Гемішем не було видно ще з ночі: «Мабуть, наводять лад у гросбухах для Сента», — вирішила я. Втрати, спричинені штормом, їм так просто не зійдуть з рук, мій батько не зі спочутливих.

Постукала у двері й позадкувала на крок, збираючись із духом, щоб якось попрощатися. Не стрічатиму більше світанків на скелях Джевала, видивляючись на видноколі вітрила «Жоржини». Не переправлятимусь у Спековому човні, обваживши ремінь піропами, і ніколи не бачитиму, як Вест чекає на мене на краю пристані. Живіт стиснувся, мені стало зле. Аж ніяк не тішила думка про те, що я його вже ніколи не побачу. І мені не подобалося, що я таке відчуваю.

Загупали кроки, прочинилися двері, але на порозі показався Геміш. За його спиною на столі видніли скручені мапи та розкладені стосами монети.

— Що таке? — Вестів голос зачувся позаду, я озирнулась і побачила, що він стоїть за мною в проході.

— Ой, я думала, ти тут… — Я позирнула на темний хід за ним, що вів під палубу. — Тебе кличе гаваньмейстер.

Він кивнув і підійшов іще на крок — аж тут я помітила, що він тримає мою куртку та ремінь. Сунув мені їх у руки та й пройшов повз.

Я потупила очі й, кусаючи губи, дивилася на шкіряні шнури, якими були прошиті плечові шви. Він цілком серйозно казав, що прагне, щоб я зникла, тільки-но ми зайдемо в порт. Дуже хотілося, щоб серце так не скімлило, проте мені було боляче. Я тут стовбичу в напіврубці, розмірковуючи, як би доречніше попрощатися, а Вест дочекатися не може, коли ж мене вже позбудеться.

Я обкрутила ремінь навколо талії та заклацнула, відчуваючи, як до жару пече під шкірою. Вхопилася за кнехт, іще раз провела рукою по змащеному гладкому дереву, окинула корабель поглядом. «Жоржина» була прекрасна, хай навіть побита штормом. І почасти я за нею сумуватиму.

Геміш розгортав драбину, а знизу вже гукали. Він сунув руку в кишеню й витягнув скручений пергаментний сувійчик.

— Це мапа. Місто чималеньке.

— Дякую, — всміхнулась я на такий рідкісний вияв доброти.

— Ти там обережно. — Вілла стала руки в боки.

Сонце світило їй на обпечену щоку, від чого шкіра набула кривавого відтінку, проте видно було, що рана загоюється. А тепер, коли Крейн опинився на дні морському, — цікаво, чи заживатиме й те, чого не видно оком?

— Гаразд.

— Якось я не надто тобі вірю, — скривила вона

губи.

Пай простягнув мені руку, я відповіла. Потиснув мені долоню.

— Щасти тобі, добувачко.

— Дякую.

Із-за його спини Остер обдарував мене своєю легкою усмішкою.

— Фейбл. — Через палубу підійшов Вест і зупинився навпроти мене. Від вітру куртка на ньому тріпотіла полами.

— Дякую, — сказала, простягаючи йому руку.

Хай із яких причин, та він ризикнув, узявши мене на борт «Жоржини». Якщо вже ми не побачимося, мені хотілося, щоб він знав: я все розумію.

А він руки не прийняв. Потупцявся, поглядом мандруючи сюди-туди, тільки щоб не дивитися на моє обличчя.

— Застібайся на всі ґудзики, ножа тримай напохваті. Не продавай інструментів, навіть заради харчу. І не спи на вулиці.

Я запахнула куртку й застебнулася під горло, а він насунув каптура мені на голову.

— Не привертай до себе уваги. У цьому місті краще бути ніким, аніж кимось.

Якусь мить, стиснувши щелепи і глитнувши клубок у горлі, він розмірковував, що ще сказати. Я знову зі сподіванням простягнула руку — і цього разу він її прийняв. Наші пальці сплелися, я глянула йому в лице.

— Дякую, Весте. — Голос у мене видушився тихенький.

Він не рухався. Здавалося, навіть не дихає. Я спробувала вивільнитися, та він міцно тримав мою долоню. Притягнув мене за руку до себе (пульс на зап’ясті аж затіпався) — так, що з-під рукава показався мій шрам на передпліччі.

— Я ось про це, Фейбл, — видихнув Вест. — Будь обережна.

Він відпустив мою руку, я відступила, відсунулася подалі від нього, а серце шалено гупало в грудях. Утупившись у палубу, рушила до леєра, намацала ногою балясини й полізла вниз. Вест дивився, як я зникаю, як погойдується драбина. Щойно підошви приземлилися в людному порту, мені в бік щось врізалося. Я відлетіла, виставивши руки перед собою, вперлася в корпус корабля, щоб не плюхнутись у воду.

— Не спи! — Повз мене, навіть не озирнувшись, пронісся широкоплечий чолов’яга з кошиком риби на плечі.

Я влилася в натовп, насунувши рукав нижче, так, щоб зап’ясток не надто визирав. На пристані, принаймні разів у шість більшій, ніж гавань у Дерні, кипіло портове життя. Петляючи на всі боки поміж групками людей, вийшла на головну доріжку, що вела до міста,