Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

вовка, та й жив він вовкулакою — правди ніде діти: на люди з'являвся рідко, в гості ходити не любив, та й до нього нечасто люди навідувалися. Була лише одна відрада — молитовні зібрання, де всі були свої, всіх він знав назубок, всім довіряв — не зовсім, не абсолютно, але більше, ніж тим перехожим на вулицях, н обличчя яких він з жахом вдивлявся впродовж багатьох років по війні. З часом страх цей притлумився, вищербився, як старий ніж, але звичка лишилася: зиркнути на зустрічного — і голову в комір, аби ніхто не впізнав.

Сусіди, вулиця не любили його саме за цю втаємниченість, а особливо після того, як на селищному сході виступав уповноважений у справах релігій і говорив про нього, що це він підбурює віруючих на незаконні зібрання, що не хоче зареєструвати громаду, порушує законодавство про культи.

Ця нелюбов була взаємною, але нелюбов підсвідома, яка у багатьох не спиралася ні на які факти, і про Сіренка уповноважений згадав більше для красного слівця, і Петро міг би обуритися, але обурюватися не хотів, не міг, тим більше тепер, після тої зустрічі з Сидором і відвертої з ним розмови. Йому тепер треба зовсім принишкнути і чекати звісточки… Він же зробив усе залежне од нього, він першим вийшов на зв'язок — там, на Заході, ним повинні зацікавитися, повинні клюнути, і вже він буде господарем становища, а не прохачем, тут він знає, що запропонувати…

… Валерій на нього напоровся здуру: хтось з односельців, певно, сказав йому Петрову адресу. Зайшов до господи сміливо, без остороги і з порога почав плести нісенітниці, мовляв, йому відомо, що Петро Григорович — людина віруюча, то, може, знайдуться в нього які старі дерев'яні ікони, що вийшли з ужитку, а Валерій колекціонує їх як предмети старовини і тому міг би дати за дві-три трухляві дошки карбованців із сто.

Першим порухом Петра було бажання викинути нахабу за двері, виштовхати за ворота, навіть не пояснюючи, що ікони — атрибути православ'я, а у них, християн віри євангельської, ніколи ікон не було і бути не може. Але щось його зупинило, він став потроху підтакувати Валерію, вдаючи із себе дурника, котрий ціни тим іконам не знає і знати не хоче. А сам придивлявся: машина за ворітьми — з татової кишені чи від «іконного» ґешефту? Фірмовий хлопчик. Джинси, сорочка, дублянка — з перших рук чи від спекулянтів з «товкучки»?

Першого дня Петро відправив його ні з чим, однак дав Валерієві проковтнути «дурника», зацікавив, призначив нове побачення.

Думка показати цьому збирачу старовини порцелянову мініатюру спала Петрові на думку раптово. Попорпався в шухлядах, знайшов — це була майстерно виконана італійцями іконка, — святий Микола, давній батьків подарунок перед від'їздом із дому. Для Петра той образок був талісманом, його ангелом-хранителем у житті, і самий намір продати річ видався спочатку блюзнірством… Але ставка могла бути надто високою, аби вагатися, і тому він не хотів відпускати цього франта далеко від себе.

Петро показав Валерію іконку. Той загорівся, просив продати, пропонував «шалені», як на цього сіромаху, гроші. Але Петро відступав поволеньки, як досвідчена кокетка, то даючи Валерію надію, то віднімаючи її. Він вивчав молодика, сповитого у «фірму», він розглядав його з різних боків, як ювелір розглядає старовинну коштовну річ, відтягуючи і відкладаючи остаточне рішення.

А добре придивившись до молодика, зваживши, що ставка може бути виправданою, хоч і не безпрограшною, Петро цю ставку зробив. Іншого слушного випадку можна було не дочекатися. Янюк враз поламав дрібну гру, відкинувши недоречні тепер кривляння, і під ікони, під майбутні ікони, вимагав не подачок, а належних гарантій серйозної справи і прав партнера.

Валерій спочатку злякався такого повороту: його «сільський» вояж був зроблений з розрахунку на обмеженість затурканих дідусів і бабусь, котрі не розуміють і ніколи не зрозуміють, які скарби заховані в їхніх скринях. А тут замість дрібної рибки — щука, хижак з міцною хваткою. Лише згодом, за ті кілька зустрічей з Петром зрозумів: його пісний улов був закономірним, такі справи не робляться з нальоту. Тут треба копати вглиб — методично, розмірено, тихою сапою підгрібатись до потрібних речей. Янюк здався йому придатним для такої роботи. З ним доведеться ділитися баришами, зате їхня фірма матиме серед споживачів солідне реноме, зате це не крапля вряди-годи, а конвеєр, потік. Заради цього варто було піти на деякі видатки.

Виконання маленького прохання новоспеченого компаньйона передати на Захід через когось із зарубіжних контрагентів листа коштувало для Валерія значно дешевше, ніж маленька італійська порцелянова мініатюра, яка перекочувала в його «кейс»…

У вікно хтось постукав — Петро аж сіпнувся. Було ще не пізно, але гостей він не чекав, і тому ще завидна ліг спати — завтра мав бути важкий день. Петро вимкнув лампу і нахилився до вікна: «Хто там?» Під вікном стояла жінка і щось говорила, а що саме — Петро не розчув.

Він швидко накинув на плечі піджак, натяг штани, що лежали тут же поряд на стільці, і вийшов у сіни, довго вовтузився із замком, поки нарешті двері одчинилися, і він вийшов на ґанок.

— Вам кого?

— Я розшукую Петра Григоровича Янюка, — сказала жінка, і, почувши іноземний акцент, Петро самими губами прошепотів: «Нарешті», — трохи ширше прочинив двері і неголосно, але так, щоб почула гостя, сказав:

— Заходьте.

Коли Жаннетт увійшла до кімнати, то якийсь час не могла оговтатися і знайти потрібну фразу для початку розмови. Мовчав і Янюк. Вони роздивлялися одне одного, наче старі знайомі, що зустрілися випадково через десятиліття. Першим порушив мовчанку Петро, шарпнувся до столу, посунув один із стільців:

— Та ви сідайте.

Жаннетт сіла, дістала із невеличкої сумочки маленький томик і подала Янюкові:

— Ось те, що ви просили.

Янюк взяв книгу, покрутив її в руках, відкрив — біблія. Він полегшено зітхнув — не раз і не два думав він про цю зустріч, планував, що скаже він, яка буде відповідь, але найперше він боявся ось цього моменту взаємного впізнавання — без умовних слів і відгуків. Біблія виявилася найкращим паролем, — і йому він повірив.