Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Іноді Карлос розпочинав стосунки з дівчатами, але ніхто з них не затримувався надовго. І коли від їх зв'язків не залишалось і сліду, він щоразу повертався до мене. Навіть перемогу над мінотаврами ми відсвяткували вдвох у його кімнаті. Я був просто на сьомому небі від щастя щоразу, коли він приходив до мене або коли кликав до себе. Щоразу, коли він брав мене, завжди шепотів мені на вухо:

——— Давай, назви мене своїм паном…

Ці слова були подібні до заклинання, від якого в мене бігли мурашки по шкірі. Його голос був низьким і хрипким, і кожне слово проникало в саму глибину моєї свідомості, змушуючи мене тремтіти від збудження. Незабаром це вже стало звичкою. Я й сам не помітив, як почав звертатися до нього тільки так. Я тільки про нього і думав. Мені здавалося, що так завжди буде. Кожен його дотик зводив мене з розуму. Я жадав мить, коли він обіймав мене, тримав у своїх сильних руках і шепотів мені на вухо. Щоразу це було, як диво, яке я не хотів, щоб закінчувалося. 

Бували дні, коли він брав мене ніжно, ніби боявся зламати моє тіло. Бувало, коли робив це дуже грубо з диявольською посмішкою на обличчі. Я не завжди знав, з яким настроєм він прийде до мене, але я ладен був віддати все, аби продовжити ці моменти. Щоразу я хотів його все сильніше і намагався не замислюватись зайвий раз про почуття. Я знав, що він нічого не відчував до мене і намагався поводитись так само. Принаймні, цього разу він мене покинув. Тож я мав радіти хоча б цьому.

——— Хіба ти не бачиш, що він використовує тебе? — спитав мене якось Мігель.

Напевно, йому було складно наважитися спитати подібне. Але все ж таки він зробив це, і я повинен був щось відповісти йому. Та не зміг. Тільки промовчав і опустив очі. Мігель невдоволено скривився і пішов. Він ніколи не схвалював наші стосунки. Більше того, мені здається, що саме ми стали для нього тим прикладом, який показав, чому йому не варто вступати з кимось у тривалі відносини. За весь час, що я знав його, я не бачив його ні з дівчатами, ні з хлопцями. Лише з вином. Навіть не уявляю, як він міг так жити, зовсім один?

Якось Карлос заявив, що хоче побудувати будинок для певного кола вампірів, яких він вважає своєю родиною. На що Мігель тоді відповів йому, що не хоче брати в цьому участі і взагалі його не цікавить, чим ми там зібралися всі займатись. Після цього він відправився у Мраквуд і оселився там жити. Напевно, мені варто було б видихнути, але несподівано з'явилася вона, Еліза Вортекс. Я ревнував. Проте нічого вдіяти з цим не міг. Вона була гарною, впевненою та цілеспрямованою. 

До сих пір памʼятаю ту ніч, коли Карлос зібрав усіх нас, щоб повідомити, що він вирішив одружитись. Він стояв у центрі кімнати. Його голос був сповнений ентузіазму, і радість миттєво заполонила простір. Сміх, вітання, і теплі обійми створили атмосферу свята. Всі його вітали. Тільки я тоді сидів мовчки за столом з пляшкою якогось дешевого напою. Потім встав, і без жодного слова вийшов у двері. Звук закриття дверей миттєво змінив атмосферу в кімнаті, і Карлос побіг за мною на дах. 

——— Ти поводишся, наче ображена дитина! - крикнув він мені в спину.

Я розгублено опустив очі, і тоді обличчя Карлоса постало перед моїм обличчям. Він був так близько до мене, що я почав ще більше нервувати.

——— Будь ласка, зроби хоча б вигляд, що ти радий моєму одруженню! - промовив він і взяв мене за руку. — Не псуй усім свято!

——— Що ж, якщо це наказ мого пана, — зітхнув я.

Після цього він притис мене до себе і прошепотів:

 ——— Не хвилюйся, між нами нічого не зміниться.

——— Тоді навіщо це вам, пане? — глянув я у його зелені очі.

Тоді він мені нічого відповів. Тільки притис мене до себе сильніше. Навіть не знаю, про що він тоді подумав, але навряд чи справа була в коханні. Принаймні не в тому значенні, до якого ми всі звикли. 

Якось він наважився відправити її на завдання, а сам зібрав нас у своїй кімнаті, щоб обговорити ситуацію в світі. Його дуже турбувало, що люди з кожним роком робили все кращу та кращу зброю. Він любив людей. Звісно, в якості їжі, але все-таки любив. І йому б дуже не хотілося, щоб його вечеря так сильно чинила опір, коли він полював. Я розвів руками і запропонував знищити кілька майстерень. Знаю, що ідея дурна, але тоді мені нічого більше не спало на думку. Та й Карлос весь час відволікався на вікно і дивився, чи не повернулася Еліза?

Це змусило мене трохи понервувати. Я почав стукати пальцями по ніжці стула і раптом відчув, як хтось почав уважно дивитись на мене. Підняв очі і побачив подив на обличчі Мігеля. Це було одне з небагатьох зібрань, на яке він прийшов через портал до нас.

Я кивнув йому і стиснув щосили кулаки, щоб не стукати пальцями. У цей момент Карлос раптом вистрибнув у вікно. Усі одразу ж поспішили до вікна, щоб дізнатись, що саме трапилось. Тільки Мігель не зрушив зі свого місця. Здавалося, ніби на його обличчі було написано: “А я ж казав тобі?”. Проте я відмахнувся і підійшов до решти.

Подивившись у вікно, я побачив поранену Елізу. Карлос стояв біля неї. Він довго їй щось казав, а потім задер рукав і показав на вену. Вона почала кивати, і наступної миті Карлос відірвав від своєї руки кисть і простяг їй. Вона взяла її, вклонилася і подивилась на нас. Ми відразу почали відходити всі від вікна. Намагались зробити вигляд, ніби нічого не бачили. Та це було не так. В кімнаті почали лунати голоси вампірів. 

 ——— Як думаєте, що він доручив їй зробити? 

 ——— Не знаю, але щоб це не було - вона не впоралася.

 ——— Ех, мені б його кисть... Чому він віддав її саме їй? Я ж теж зголоднів.

 ——— А хто зі мною потім на полювання?

 ——— Та, гадаю, що всі підуть. Пан Карлос, мабуть, захоче її ще підлікувати. Краще не заважати молодятам!

 ——— До речі, я давно не чув, щоб у них ліжко скрипіло. Вони ж нещодавно лише побралися. Хіба вони не повинні це робити щодня?

В цей момент Мігель знову глянув на мене і якось загадково посміхнувся. Мені стало не по собі від його посмішки, і я підвівся зі стільця, щоб заспокоїти всіх.