Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

Минула година чи трохи більше. Я сиділа в хаті й рилася в інтернеті, шукаючи інформацію про своїх женихів.

Борщ було зварено, він стояв на плиті, ще теплий, навіть гарячий, і чекав, поки чоловіки повернуться з полювання за Джмеликом. До дванадцятої, коли мав приїхати автобус в село, було ще далеко. Все-таки я сподівалася, що Максим повернеться. Ну, і йти в сільський магазин на розбірки з Джульєттою я не збиралася! Хоче Володимир з нею зустрічатися - будь ласка! Я зовсім не знаю цього чоловіка. А от він себе знає. І, напевно ж, знає, що для нього краще: я зі своєю вагітністю й грошима, чи Джульєтта зі своєю гіперактивністю й пошуками чоловіка. Може, й справді, у них все складеться…

А сидіти й нічого не робити в літній кухні я вже не могла! Тому пішла в хату й відкрила на ноутбуці Гугл Хром.

Ввела в браузері спочатку ім'я Сержа Чупакабри. О! То в нього блог-мільйонник! Чоловік справді знімав цікаві відео. Я трохи подивилася. І розповідав цікаво про таємничі місця України: я дізналася про закинуті кладовища, де бродять привиди, про чарівні дзеркала, таємничі замки, палаци, хати, підземелля й катакомби… Скрізь він бував.

Також промайнуло кілька фотографій з симпатичними дівчатами, з якими він зустрічався у певні періоди свого життя. Серж мав свій фан-канал в Телеграм, і я туди приєдналася, прочитала переписку між прихильницями блогера. Жодних натяків на те, що він шукає наречену не було. Дуже, дуже дивно. Цей чоловік точно щось приховує. Останнє відео на його каналі було про те, як він приїхав у Кипнівку й бере участь у моїх випробуваннях. Всю правду виклав там: і що хоче зі мною одружитися, але не впевнений, що вийде переможцем, бо тут аж четверо (про мільйонера ні слова, напевно, не хотів якихось розбірок чи позовів про порушення яких-небудь прав!) претендентів. Зняті крупним планом Євген, Володимир, сам Сергій та Максим, моя хата, літня кухня, я сама і сполоханий Джмелик, який втікав городами до річки… Я прокрутила відео назад і помилувалася трохи Максом. Все-таки він красунчик. Ох, Марто, що ж ти наробила? Навіщо все це? Ти ж явно запала на Максима? Готова за ним і в вогонь і в воду! Але його наречена, від якої він не відмовився, стриміла скалкою в серці, і я закрила відео. Розізлилася на себе вчергове…

Почала шукати інформацію про Володимира. 

Про нього Гугл знав мало. Чоловік і справді працював у сусідньому містечку в якісь фірмі під назвою “Софт-преміум”. Навіть деякі скупі анкетні дані: народився, закінчив, працює… На сторінці фірми “Софт-преміум” майнули відомості про те, що він програміст - і одразу ж все стало на свої місця. Напевно, він фрілансер, гарний айтішник, а їх брали на роботу по всьому світу. Україна славилася своїми крутими програмістами. І щоб не втратити гарний шанс роботи в Австралії, та ще й з постійним проживанням і громадянством, він і шукав наречену. Принаймні, Володимир був зі мною чесним.

А от про Євгена Зозулю я не знайшла й рядочка інформації. Були Євгени Зозулі, та все не ті. То набагато старші за віком, то за зовнішністю не підходили, то одружені… Про кількох чоловіків з таким ім'ям та прізвищем було розміщено  інформацію без фотографій, і навіть за віком та громадянським станом могли бути тим Євгеном, котрий зараз бігав за Джмеликом, але, відчувало моє серце, - це не він. 

Невже його підіслав Рест? Він міг. Але я вже була така підозріла й стривожена останнім часом, що могла подумати на кожного й кожну, що вони підіслані колишнім коханим.

З іншого боку, чимало людей не користується інтернетом, не має своїх акаунтів у соцмережах і про них знають хіба що боти в закритих базах даних державних служб…

Як би там не було, але до Євгена я ставилась трохи упереджено. Крім того, дурепа така, не розпитала, хто він, звідки, де працює… От, коли повернуться (не будуть же вони весь день бігати коло тої річки!), то за сніданком (я глянула на годинник і скривилася - було вже пів на дванадцяту), точніше, вже за обідом усе в нього розпитаю. Може, й Максим приїде…

Точно о дванадцятій повз мою хату по дорозі проїхав рейсовий автобус. Їхав до зупинки в центрі села. Отже, якщо Максим повернеться - то протягом хвилин десяти-п’ятнадцяти…

Я розхвилювалася. Бігала з солоним огірком в одній руці, і з телефоном в іншій, зиркаючи на годинник і відгризаючи солону смакоту. Це був останній огірок. Я з'їла всю двохлітрову банку і не помітила. Заїдала, правда, хлібом, який був у кухні, але сам факт! І хотілося ще! Ох, і смачні огірки в сусідки!

Підійшла до відра з водою, щоб помити руку, яка була солоною і смачно пахла розсолом, і раптом почула:

- Помитих і гарно викупаних собак додому пускаєте? Чемних і на повідку. Правда, Джмелику?

Я різко розвернулася. 

Максим заходив через хвіртку у двір, вів на новому повідку… гарного чистого песика з пухнастою і ще мокрою шерстю. Руді, чорні та темно-коричневі плями виділялися на тілі пса чіткими ляпками, а морда була хитра-прехитра! Як і в Максима, до речі!

- Як ти міг! - прошепотіла я, ступаючи крок до чоловіка. - Як ти міг мені нічого не сказати і зникнути? Я вже думала, що ти кинув мене! Нас! Що ти!..

Я мало не кричала це Максиму в обличчя, а він знову, як і тоді, в перший день, притиснув мене до себе, обняв, огорнувши мене своїми затишними обіймами, й промовив:

- Я тебе ніколи не кину! Як ти могла подумати?! Я в райцентр поїхав. І повернувся давно вже, на таксі… Але пішов не додому, а до річки. Адже треба було якось твоє завдання виконувати. Купив клікер*, собачий шампунь, нашийник, повідок, щоб уже наш песик був чистий і повністю домашній… Ми з ним у річці покупалися! Вода тепла вже, треба буде колись і тобі піти!.. Я про клікер давно вже думав, але все якось руки не доходили. Адже собака явно дресирований, дуже розумний, всі слова й накази розуміє… Але зляканий і не довіряє людям. А коли клікер почув, то одразу ж сів біля мене й чекав смаколика. Тоді я його й на повідок узяв, нашийник одягнув. Хай поки так буде, поки остаточно звикне. Я купив собачий корм, аж десять пачок, і кісточку-смаколик, продавчиня в зоомагазині мені впхала по акції…