Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

то мій постріл відвернув її. Для цього мене там і поставили. Та ні ж бо, я справді буду радий, коли дізнаюся, що відібрав життя не намарно. А наразі я ні в сих ні в тих. Довелося натерпітися, щоб потім хвалили командири й заздрили товариші. Уже по всьому табору роздзвонили про мою хоробрість. Неслушно зробили. Маю себе за відважного, але нині мене славлять за те, чого я не вдіяв, а якщо й вдіяв, то не так, як вони це уявляють. Склалася думка, що я мужньо стояв на посту й не стріляв. Проте саме я розпочав пальбу й не втік у паніці тільки тому, що втратив орієнтацію. Що ж мені тепер робити? Пояснити, що я побачив ворога й вистрілив? Але ж те саме твердять усі вартові, й ніхто їм не вірить. Навіщо тоді ця правда, якщо вона поставить під сумнів мою мужність і при тому все одно видаватиметься брехнею? Тьху, паскудна справа, хоч звідки глянь. Якби ж то поталанило знайти цього чолов’ягу!»

На такому побажанні шереговий Ґрейрок, розморений полудневою млістю, заколисаний тихим бринінням комашні в запашному чагарнику, геть забув про інтереси Сполучених Штатів і міцно заснув, ставши легкою здобиччю для ворогів. І наснився йому сон.

Ґрейрок почувався хлопчиком у далекій чарівній країні. Жив він край широчезної ріки, на якій велично пропливали здоровенні пароплави під звивистими стовпами чорного диму, що вістували про прибуття цих велетнів геть зарані – ті ще далеко не встигали обігнути закрут – і позначали їхню путь, коли ті вже запливали ген за обрій. І завжди пліч-о-пліч із хлопчиком задивлявся на пароплави той, кому він віддав серце і душу, – брат-близнюк. Удвох вони гуляли на березі річки, удвох досліджували поля, що стелилися далі від побережжя, удвох збирали запашну м’яту й духмяні лаврові гілочки на високих пагорбах, за якими пролягло Таємниче Королівство і з яких, кинувши оком на південь, на той берег1, можна було вгледіти краєчок Зачарованої Країни. Єдині діти матері-вдови, рука з рукою й серце з серцем, вони мандрували світляними стежками серед мирних долин, щодень споглядаючи новий світ під новим сонцем. І крізь усі ці щасливі дні біг нескінченний струмінець – тремка, багата на переливи пісенька пересмішника, що жив у клітці поряд хатніх дверей. Музичним благословенням вона просочувала й переповнювала хвилини одухотворення в цьому сні. Весела пташка співала без упину; з кожним ударом серця безконечно мінливі звуки випливали з її горла вільно, без зусиль, дзюркотячи й хлюпочучи, неначе води жвавого потічка. Ясна, чиста мелодія була душею цієї мирної картини, поясненням сокровенної суті всіх таїн життя і любові.

Та настав час, коли на ці щасливі дні насунули хмари печалі й пролилися сльозами. Добра мама померла, хатка на лужку край берега широкої ріки розвалилась, а братів віддали на виховання двом родичам. Вільям (якому й снився цей сон) переїхав до людного міста в Таємничому Королівстві, а Джона повезли в далечінь на тому боці ріки – в Зачаровану Країну. Ходили чутки, що там живуть дивні й лихі люди за такими самими, як і вони, звичаями.

Ось цьому братові під час поділу майна померлої матері дісталося те, що справді цінували близнята, – пересмішник. Дітей можна поділити, а пташку – ніяк. Ось вона й опинилася в чужих краях, назавжди покинувши Вільямів світ. Однак упродовж довгих років самотності пісня пересмішника супроводжувала всі сни Вільяма й завжди відлунювала у вухах та серці.

Родичі, що всиновили хлопчиків, ворогували й не підтримували між собою стосунків. Якийсь час близнята обмінювалися листами, повними хлоп’ячої бравади, хвальковитих оповідок про значніші й яскравіші, ніж було колись, події, – гротескного опису двох нових змістовніших життів і двох нових підкорених світів. Поступово листування робилося все млявішим, а після Вільямового переїзду до більшого міста зовсім припинилося. А проте пересмішникова пісня не припинялася, звучала й далі. Обірвалася допіру тоді, коли Ґрейрок розплющив очі, побачив галявину в бору й утямив, що це вже наяву.

Під скісним промінням призахідного багряного сонця стовбури велетенських сосон відкидали позад себе частокіл тіней, що в золотавій імлі городився далеко на схід, де світло і тінь зливалися в розмиту синяву.

Звівшись, шереговий Ґрейрок обачливо розглянувся навколо, узяв на плече рушницю й подався до табору. Пройшовши близько півмилі, він проминав густі лаврові зарості. Раптом із них випурхнула пташка і, сівши на гілку дерева, залилася радісною нескінченною піснею, яку тільки вона з усіх Божих створінь здатна заспівати на Його хвалу. Ніби й дрібниця — пташка щебече, розтуливши дзьобика. Але чоловік остовпів, ніби громом битий. Впустивши рушницю на землю, він глянув угору на пташку, затулив обличчя долонями й заридав як дитина. Цієї миті він справді помислами і душею став дитиною понад великою рікою, за якою пролягла Зачарована Країна. Насилу опанувавши себе, чоловік підібрав зброю, вголос обізвав себе телепнем і рушив далі. Натрапивши на просіку, що вела в саму гущавину заростей, він зазирнув туди. Там, на землі, розкинувши руки й вивернувши бліде обличчя вгору та набік, лежав горілиць його двійник, зодягнений у сірий однострій. На грудях темніла плямка крові. Це було тіло Джона Ґрейрока, вбитого кулею. Воно ще не заклякло. Стрілець знайшов чолов’ягу, якого шукав.

Коли бідолашний солдат опустився навколішки перед шедевром громадянської війни, дзвінкоголоса пташка змовкла, злетіла з гілки над братами і, спалахнувши відсвітом кривавої присмеркової заграви, безшумно розчинилася в понурих лісових нетрях.

Цього вечора на перекличці в таборі північан ніхто не відгукнувся на ім’я Вільяма Ґрейрока.

І вже ніколи не відгукнеться.

1

Очевидно, йдеться про ріку Міссісіпі й про її дуже звивисту ділянку завдовжки понад сімдесят кілометрів між містечками Тайлер (штат Теннессі) та Мак-Карті (штат Міссурі). На цій ділянці є три місцевості, які могли б відповідати описаній у цьому оповіданні. Нині всі вони фактично незаселені.

II. ЦИВІЛЬНІ

Чоловік, що виходив із «носа»

У частині Сан-Франциско, довільно званій Північним Берегом, поблизу одного з перехресть, є пустир. Від інших незабудованих ділянок у цій окрузі він відрізняється рівнішою поверхнею. Зразу ж за ним із південного боку починається крутосхил, перебитий трьома терасами, висіченими у м’якому камені. Це місцина для кіз і бідняків. Кілька родин кожного з цих двох видів у мирі та злагоді займають її ще «від заснування міста1». Одне з кількох скромних жител долішньої тераси привертає увагу грубою схожістю на людське обличчя, тобто таку його подобу, яку хлопчиська вирізають із видовбаних гарбузів2, не маючи на меті образити когось зі свого