Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Час від часу з «носа» виходить чоловік, повертає праворуч, проминає місце, де мало б бути «вухо», прокладає дорогу крізь тисняву дітей і кіз, які загороджують вузький прохід між дверима сусідів та краєм тераси, і хисткими сходами спускається на вулицю. Тут він зупиняється, щоб глянути на свого годинника, чим міг би здивувати випадкового перехожого. І справді, нащо ось такому чоловікові знати, котра година? Завдяки тривалим спостереженням можна було б відповісти, що час відіграє важливу роль у прогулянці цього чоловіка. Рівно о другій дня той іде далі. І так діється 365 разів кожного року.

Вдовольнившись тим, що не помилився в часі, він кладе годинника в кишеньку й швидко простує на південь. Проминувши два квартали, повертає праворуч, доходить до найближчого рогу й втуплюється в одне з горішніх вікон триповерхового будинку по той бік вулиці. На цьому домі, спорудженому з червоної цегли, нині вже сірої, виразно позначилися час і пил. Мав бути житловим, але став фабричним. Не знаю, що в ньому виготовляють. Мабуть, якісь звичайнісінькі речі. Знаю тільки, що кожного дня, крім неділі, о другій годині дня він повниться стуком-грюком, пронизується вищанням мордованої пилкою деревини й стрясається від гупання якоїсь величезної машини. У вікні, на яке вичікувально задивляється чоловік, ніхто й ніщо ніколи не з’являється. На шибках осіло стільки пилюки, що вони від давна непрозорі. А той, не спиняючись і на ходу помалу крутячи голову, все одно не зводить очей з вікна. Дійшовши до наступного рогу, він звертає ліворуч, обходить навколо квартал і знову опиняється на тому першому розі. Тою самою дорогою, якою прийшов, цей чоловік іде геть, часто оглядаючись через праве плече, аж поки вікно пропаде з поля зору. За багато років ніхто жодного разу не зауважив якоїсь зміни цього маршруту. Як і поведінки нашого героя на прогулянці. За чверть години він знову опиняється перед «ротом» свого помешкання, і дружина, що вже стоїть у «носі», допомагає ввійти господареві хати. Його побачать у місті не раніш як завтра, о другій дня. Дружина заробляє на хліб для себе й чоловіка тим, що пере білизну навколишнім біднякам за смішну плату, яка руйнує конкурентів у цій галузі діяльності – китайських та інших.

Цьому чоловікові п’ятдесят сім років, хоч він видається значно старшим зі своїм білосніжним волоссям. Бороди він не носить і завжди свіжопоголений. У нього чисті руки й доглянуті нігті. Одежа надто вже гарна, як на злиденне житло, жінчину роботу, та й на сам його стан, – акуратна, хоч і не дуже модна. Шовковий капелюх придбано не раніш ніж два роки тому, начищені до блиску туфлі не знали латок. Мені сказали, що цей чоловік виходить на свої щоденні п’ятнадцятихвилинні прогулянки зовсім не в тому костюмі, який носить удома. Як і всю решту його пожитків, цей костюм купила, чистить і лагодить дружина. Час від часу ще й докупить чогось, наскільки дозволяє мізерний заробіток.

Тридцять років тому Джон Гардшоу мешкав разом із дружиною в Ринкон-гіллі, в одній із найвишуканіших вілл цього кварталу, колись аристократичного. Свого часу Джон був лікарем, але, успадкувавши по батькові непоганий маєток, збайдужів до болячок роду людського й вважав, що цілком досить клопотів зі своїми власними справами. Подружжя Гардшоу відзначалося делікатністю й вишуканістю, до оселі в Ринкон-гіллі учащало вузьке коло людей, з якими воно вважало за потрібне знатися. Наскільки їм відомо, господарі вілли жили в щасті та злагоді. Звичайно ж, дружина була віддана своєму вродливому й освіченому чоловікові й дуже ним пишалася.

До кола їхніх знайомих належали Барвелли із Сакраменто – чоловік, дружина і двоє маленьких дітей. Працюючи будівельним та гірничим інженером, містер Барвелл їздив у тривалі службові відрядження й часто бував у Сан-Франциско. У таких випадках його супроводжувала дружина, яка, неодмінно взявши з собою дітей, проводила чимало часу в домівці подруги, місіс Гардшоу. Бездітна господиня вілли полюбила цих малюків. На превелике лихо, господар покохав їхню маму, причому ще дужче. На ще більше лихо, ця приваблива леді була далеко не така мудра, як піддатлива.

Одного осіннього ранку, десь о третій годині, патрульний №13 сакраментської поліції помітив, що із заднього входу показної кам’яниці покрадьки вибирається якийсь чолов’яга, і зразу ж його затримав. Дорогою до поліційного відділку чолов’яга в капелюсі з обвислими крисами й у ворсяному пальті запропонував патрульному спершу сотню, тоді п’ятсот, а далі вже й тисячу доларів, аби тільки той дав йому спокій і відпустив з Богом. А що в затриманого не було при собі й суми, згаданої на самому початку, то доброчесний полісмен зневажливо відкинув цю пропозицію. Вже на підході до відділка чолов’яга підняв суму до десяти тисяч доларів чеком і сказав, що ладен стояти прикутим кайданками до верби на річковому березі, аж поки оплатять цей чек. Ця репліка викликала глузування, тож він більш нічого не сказав, назвав тільки своє ім’я – очевидно фіктивне. Затриманого обшукали й не знайшли нічого цінного, крім мініатюрного портрета місіс Барвелл – господині дому, під яким упіймано чолов’ягу. Портрет прикрашали коштовні діаманти, білизна затриманого була далеко не з найдешевших, і ці обставини викликали гостре, але запізніле каяття в непідкупній душі патрульного №13. Затриманий не мав при собі документів, на білизні не було монограм, тож його зареєстрували під поданим іменем та прізвищем, цілком порядним: Джон К. Сміт, запідозрений у крадіжці. Ініціал «К.» вигадано в напливі натхнення, й автор вигадки, либонь, пишався нею.

Тимчасом у Ринкон-гіллі пішли чутки про загадкове зникнення Джона Гардшоу, ба навіть одна з газет опублікувала відповідний матеріал. Дружині, яку газета вельми тактовно назвала вдовою, і на думку не спало шукати чоловіка в міській тюрмі Сакраменто, таж його в тому місті ніколи не бачили. Джонові К. Сміту висунули звинувачення, а що він відмовився відповідати на допиті, то справу зразу передали до суду.

Десь за два тижні перед судовим процесом місіс Гардшоу випадково довідалася, що в Сакраменто затримали її чоловіка під фіктивним ім’ям і звинуватили в крадіжці. Тож леді, нікому ані словом не прохопившись про новину, поквапилася приїхати до цього міста й попрохати дозволу побачитися з її ув’язненим чоловіком – Джоном К. Смітом. Змордована тяжким переживанням,