Читати книгу - "Загублені світила, Катерина Леванте"

— Не переживай, — сказала Полумна, з легкістю обходячи камені і нерівності. — Ми скоро будемо на місці. Ти ж не боїшся гір, правда?

Невілл засміявся, трохи незграбно, але швидко приглушив свій сміх. Він хотів їй відповісти щось легке, що не показувало б його слабкості. Але слова застрягли в горлі. Кожним кроком він відчував себе все більш безпомічним. Йому не хотілося показувати Полумні, що його починають долати сумніви. Він стиснув зуби і продовжив рухатись, хоча його тіло все голосніше подавало сигнали втоми.

Полумна, як завжди, рухалась з впевненістю. Вона йшла спокійно і, здавалось, відчувала кожен камінь під ногами, кожне коливання повітря. Іноді Невілл думав, що вона справжній майстер у спостереженні за навколишнім світом, вміла помічати те, що втікає від інших.

Через кілька годин підйому, коли туман став особливо густим, вони нарешті побачили руїни, що ховалися серед високих, обвиваючих їх виноградом і мохом каменів. Руїни виглядали стародавніми, їхні древні стіни були порослі зеленою ліаною, а розломи в каменях відкривали вид на внутрішні, посипані попелом, приміщення.

— Це неймовірно, — прошепотіла Полумна, її очі засяяли від захоплення, коли вона озиралася навколо. — Я думала, що це всього лише міф, що ці руїни — всього лише історія, яка пішла в забуття. Але це… це справді справжнє.

Невілл не міг стримати захопленого погляду. Він розумів, що їхня місія не просто пов’язана з дослідженням цих руїн. Це було випробування, яке перевіряло не тільки їхню силу, але й їхню готовність зустрітися з власними страхами. Він зробив крок уперед, але перед ним раптом виникло відчуття величезного напруження, як ніби руїни стежили за кожним їхнім рухом.

Полумна підійшла ближче, її кроки легкі та впевнені. Вона зупинилась поруч з однією з колон і уважно вивчала стародавні руни, вирізьблені на камені.

— Це більше, ніж ми думали, — тихо сказала вона, і її голос був переповнений емоціями. — Ці руни говорять про те, що перед нами стоїть не просто магічний бар’єр. Тут прихована магія, здатна зруйнувати все, що ми знаємо.

Невілл глибоко вдихнув, відчуваючи, як його серце б’ється швидше.

Він знав, що все, що вони робили, було важливим, але з кожним моментом напруження тільки зростало. Руїни були живими, і їхня магія не давала спокою. І він зрозумів, що ця подорож не просто про дослідження стародавніх таємниць. Це було випробування їхньої внутрішньої сили.

Коли вони підійшли до вершини, туман став ще гуще, ніби невидима сила стримувала їхній рух. Кам’яні сходи, що вели до руїн, були вкриті мохом і водоростями, і кожен крок відгукувався лунким звуком у цій мертві тиші. Вітер виє, а хмари згущуються, наче накриваючи їх величезним покривалом. Туман був наполегливим, він проникав у кожну щілину їхнього одягу, в їхні думки, змушуючи Невілла відчувати себе маленьким і вразливим.

Полумна йшла попереду, як завжди, впевнена у своїх силах. Її обличчя було спокійним, але очі приховували щось більш глибоке — якесь занепокоєння, яке вона ретельно приховувала. Невілл помітив це, але не сказав нічого. Він знав, що вона не буде говорити про це. І все ж, він відчував, як її внутрішній світ переповнений тим, що вона не наважувалася розкрити. Це не могло не торкнути його, адже він також боровся зі своїми страхами і сумнівами.

Коли вони ввійшли в руїни, тиша була такою, що її можна було б потрогати. Полумна зупинилася, щоб оглянутися. Вона трохи озирнулася, але її погляд був зосереджений на чомусь іншому. Це був погляд, який він вже давно навчився читати — вона шукала відповіді, навіть якщо сама не розуміла, що саме їй потрібно.

Невілл мимоволі зробив крок ближче, і їхні погляди перетнулися.

— Ти боїшся? — його голос був тихим, майже шепотом, але в ньому звучала щирість.

Полумна повернулася до нього, і її очі на мить затмило щось м’яке. Вона трохи посміхнулася, але посмішка була сумною.

— Так, — зізналася вона. — Я боюся. Але це не те, що заважає мені рухатися вперед.

Невілл відчув, як його серце починає битися швидше. Його власні страхи починали зникати, коли він бачив, як Полумна відкривається йому, хоч і на мить.

— Я… — він замовк, не знаючи, що сказати. Він знав, що вона розуміє його краще, ніж хто-небудь інший. Вона завжди була для нього як яскравий маяк у ночі, що допомагає орієнтуватися в світі, сповненому тіні та туману. І він не знав, як довго зможе приховувати це почуття, що росло в ньому, незважаючи на всі його сумніви і страхи.

Але Полумна не чекала від нього зізнань. Вона просто зробила крок вперед, її голос прозвучав впевнено:

— Я думаю, нам потрібно пройти через це разом. І не тільки заради нас, але й заради того, що ми можемо знайти тут.

Невілл відчув, як її слова проникають глибше, ніж будь-який фізичний бар’єр. Він слідував за нею, але не міг позбутися думки, що її присутність поруч стала для нього набагато важливішою, ніж усе, що вони шукали в цих руїнах. Той факт, що вони були тут удвох, долаючи страхи та сумніви, надавав цьому подорожі особливого значення.

Коли вони підійшли до входу в центральний зал руїн, магія навколо них стала відчутною, ніби невидима стіна. Туман розчинився, і перед ними виник бар’єр — невидимий, але відчутний. Він був схожий на світловий міхур, що пульсував з кожним їхнім кроком. Невілл відчув, як напруження зростає, коли він наблизився до нього. Його груди наповнилися тяжким відчуттям.

— Це не просто магія, — тихо сказала Полумна. — Це тест. Він буде перевіряти нас.

— Перевіряти на що? — запитав Невілл, намагаючись приховати страх у голосі.

Полумна, трохи опустивши голову, сказала:

— На все. На те, що ми приховуємо, що не готові визнати. На наші найглибші страхи.

Невілл замер, і раптом перед його очима виникло перше випробування. Магія бар’єра змусила його подивитися в саме темне дзеркало його душі. В цей момент Невілл побачив самого себе — в зловісному, викривленому відображенні. Він стояв один, і його обличчя було спустошене. Усі його страхи, сумніви і невпевненість у власних силах спалахнули перед ним у яскравому світлі. Ніби весь світ повірив, що він не гідний.