Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як бачиш, я досі тут. Що там казав той довбень? «Тарганів вивести складніше, ніж ти думаєш. А тим паче коли вони в голові».
Люсі хотіла її прибити. Хотіла схопити за горло й сильно трусити, наче яблуню в теплий сезон, аж доки вона не розвіється, але ці думки лише робили її ще більш реальною.
— Я ж майже вилікувалася. — Люсі зітхнула. — Голоси ще можна пережити, але це…
Елізабет у відповідь підняла брови, роззявила рот та поклала руку на серце у награній образі.
— Невже я маю настільки поганий вигляд? Не бреши, це ж ти мене створила. Чесно кажучи, я розраховувала на більш приязну зустріч. Однак маємо, що маємо.
Цей зарозумілий тон страшенно бісив Люсі, хоча водночас їй хотілося плакати від відчаю. «Вона ж зникла на два роки. Ну чому вона повернулася? Невже вся та робота справді пройшла марно?»
Поки Люсі намагалася зібратися з думками, Елізабет з дитячою цікавістю взяла зі столу фотографію, протерла скло рукою й втупилася в зображення.
— Поклади на місце! — буркнула Люсі. — Це моя мати, а не твоя.
— Як жорстоко з твого боку, — відповіла вона, але все-таки поставила фотографію назад.
Її зарозуміла байдужість змушувала Люсі скривитися.
— Чому ти тут?
— По-перше, перестань зі мною говорити, як зверхнє лайно. По-друге, я прийшла допомогти. Я завжди приходжу на допомогу, якщо ти не помітила. Я — твоя рятівниця.
Нічого собі, рятівниця, що веде людину до смерті.
— Коли ти активувала прокляття й накликала на Академію купу Звірів, ти теж допомагала?
— Так! — Елізабет з серйозним виразом нахилилася нижче і склала руки на колінах, наче кажучи: «Я все контролюю». — Мій план працює. Звірі — непередбачена дрібничка.
— А те, що мене вистежив той проклятий, ти передбачила? Прекрасний план, щоб мене вбити!
— Ми. Не. Помремо. Я про це подбаю. Замість цього жалюгідного бідкання, краще готуйся стати наймогутнішим чарівником з часів Темного Грегора!
Найдивнішим для Люсі здавалося те, що Елізабет і справді вірила у свої слова.
— Ти здуріла? Я не хочу нікого вбивати.
— Всього один раз треба вбити того страшного мужика, і ти буквально непереможна. Хіба воно того не варте? — наголосила Елізабет, досі сидячи на стільці.
— Ні. Якого дідька я взагалі з тобою розмовляю?! Тебе не існує.
Люсі, хитаючи головою, зіскочила з ліжка й попрямувала до виходу. Вона просто втомилася слухати своє хворе альтер еґо. Нахиливши голову набік, Елізабет з невдоволеною гримасою кинула:
— Куди ти злинюєш від розмови? Я тільки повернулася.
— Помитися, — відповіла Люсі, зупинивши руку на ручці дверей. — Я злинюю помитися, і це не повинно тебе хвилювати.
Коли Люсі повернулася з душу, Елізабет у кімнаті вже не було. Може, вона більше не повернеться? Принаймні вона на це щиро сподівалася, лягаючи на велике ліжко під товсту, м’яку, але холодну ковдру.
***
Коли Люсі прокинулася, її бабуся вже вирушила по справах, забравши карету, тож у будинку лишалася тільки вона з прислугою. Після сніданку, щоб не нудьгувати в кімнаті й тим паче не спонукати Елізабет повернутися, Люсі вирішила піти на прогулянку.
Будинок Барбари Палмер розташовувався на околиці найбагатшого міста Вайндвіля з довгою назвою. Хоч більшість свого дитинства Люсі прожила тут, з друзями в неї не склалося. Діти з сусідніх будинків здебільшого були розбещеними гівнюками, які до того ж не мали магічних здібностей. Проте вони не спілкувалися з онукою Палмер не лише через заздрість. Їхні батьки з самого малку залякували їх, нібито Люсі, як заклиначка розуму, залізе в їхні голови й зітре пам’ять, хоча маги на таке навіть не здатні.
Накинувши куртку, Люсі нарешті вийшла надвір. Зимовий ранок був тепліше, ніж зазвичай в цьому регіоні, але худорляві руки мерзли. На вулиці менші діти гралися в сніжки, старші розвалювали чийогось сніговика. Снігурі байдуже спостерігали за цим із гілки, а всередині Люсі тим часом плакав безсилий поборник справедливості. Чого-чого, а влазити в суперечки з жорстокими підлітками їй не хотілося. Навпаки, вона прагнула якомога швидше покинути район. Вийшовши за ворота дому бабусі, вона хутко завернула за ріг, накинувши каптур, і пішла вздовж дороги. На жаль, пройти непоміченою їй не вдалося.
— Люсі Палмер? Невже це справді ти? — сказав їй високий хлопець, з довгим волоссям, одягнений в дорогий костюм, пальто та з капелюхом-циліндром. — Яка неочікувана зустріч. А що ти тут робиш? Вигнали з Академії виродків, пардон, магів?
Вона його легко впізнала. Важко забути сина сусідки навпроти, якщо він усе дитинство їй дошкуляв.
— Не хвилюйся, Заку, не вигнали.
Люсі спробувала пройти повз, проте його дівчина заступила їй дорогу.
— А куди ти так поспішаєш? Може, нам цікаво, як проходить навчання цієї дивацької магії.
Хлопець підтягнув до себе за повід чорного лабрадора, якого саме вигулював. «Бідний собака», — подумала Люсі, дивлячись на неї.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранителька темряви, Поліна Ташань», після закриття браузера.