Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Агов, ти тут? — додала білявка, не отримавши відповіді.
— Дурепа вважає, що вони безсмертні. Давай я їх вб’ю. — В її голові знову зазвучав голос Елізабет.
Люсі зітхнула, відповідаючи:
— Не треба.
— Не треба що? — посміхнувся Зак.
— Якщо я їх вб’ю, ми заховаємо тіла під цим товстим шаром снігу, так що вони до весни навіть не почнуть гнити, а тоді ми вже будемо в Академії.
Люсі намагалася ігнорувати голос всередині, хоча це було важко.
— Не треба мене запитувати про те, чого ви все одно не зрозумієте. У мене немає часу вам усе пояснювати, — відказала Люсі й, обійшовши їх, почала йти далі.
— А всі чарівники чують голоси в голові, чи це тільки ти така особлива? — вигукнув Зак їй услід.
Елізабет не могла цього проігнорувати. Люсі відчувала, як її тіло поволі ставало належати іншій частині. Вона стала на місці й розвернулася до них з вичікувальним виразом.
Зак не стримав смішок:
— Ой, рятуйте, я зачепив заклиначку розуму. Що ж мені зараз буде? Може, вона натравить на мене мою собаку? Як же страшно, боюсь-боюсь.
На обличчі Люсі розтягнулася аж ніяк не доброзичлива посмішка.
— Ти трохи не вгадав, любчику. Моя спеціалізація — це люди, а не собаки, проте, якщо ти вже так наполягаєш. — Вона перевела погляд на його дівчину: — Фас!
У наступну мить та накинулася на Зака, кусаючи рукав його пальта та агресивно розмахуючи головою. Хлопець розширив очі від несподіванки та, не втримавши рівновагу, повалився на спину. Капелюх злетів на сніг, а собака здивовано спостерігав, як людина гризла її власника. Зак щось кричав, лаявся, проте Люсі не звертала на це уваги. Вона перехильцем йшла далі у своєму напрямку.
— Не дякуй, — обізвався тихий голос, коли Люсі вже дійшла на ринок.
— Я й не збиралася. Якщо хтось про це дізнається в Академії, мені нести покарання, — прошепотіла вона.
— Я тебе прошу! Ти думаєш, Зак комусь розповість? Чи його нова вівчарка?
— Як це розуміти? Ти хоч зняла закляття?
— Не хвилюйся. Триватиме тільки до обіду. — Люсі відчувала, як вона зловтішається. — Або ні.
Від міського ринку, як завжди, віяло похмурим настроєм, втомою, брудними грошима та бідністю. Діти крали солодощі, покупці торгувалися з продавцями, і весь цей гамір підтримував тупіт кінських копит. Люсі було важко зосередитися в шумному безладі, однак вона змогла чітко розібрати вигуки чоловіка неподалік:
— Купуйте газети! Екстрені новини! Вільгельм І помер уві сні. Читайте подробиці у випуску.
Не повіривши власним вухам, вона завмерла на місці, а тоді, повернувшись у напрямку звуку, швидким кроком попрямувала до прилавка.
— Король мертвий? — кинула вона, поклавши руки на холодний стіл.
— Так, панночко. — Продавець кивнув і вказав на стопку. — Купуйте газету.
На якусь мить Люсі замовкла, опустивши погляд і згадуючи старого товстуна поруч з Деміаном.
— У вас є випуск «За завісою»?
Назву улюбленої газети Генрі було легко пригадати, враховуючи, як часто він її вихваляв. Часом Люсі навіть здавалося, що його прихильність до її головного редактора ставала нездоровою.
— Звісно, у мене все є. Три срібняки.
— З новиною про короля?
— Так. Хоча я б рекомендував надійнішу газету. Ось ця всього на дві монети дорожча…
— Давайте за три, — перебила продавця Люсі, дістаючи з кишені мішечок монет, розміром з півтора її кулаки, що за мірками Вайндвіля було доволі солідною сумою.
— Точно? Бо є надійніша газета, ось, віддам всього за п’ять.
— За три, пане.
— Ну, добре.
Продавець з дивним виразом загріб рукою монети, які вона поклала на стіл, потім, заглянувши під свій прилавок, додав:
— А ви я бачу, людина не з бідних.
Люсі не звернула увагу на його слова і просто втупилася в статтю. Король справді помер. Дві ночі тому. Обставини того, як це сталося не розкривають, а говорять лише: «Без стороннього втручання». За заповітом короля влада в Елендорі передалася Деміану Славетному, його першому помічникові й найсильнішому майстру ілюзій на континенті. Очі Люсі розширилися від самої згадки цього імені, а тут він — новий король Елендору? Такі зміни не несли в собі нічого хорошого.
Поринувши в роздуми, Люсі й не помітила, як до неї підійшов малий хлопчина, і тільки коли він вихопив з її кишені мішечок з грошима, вона облишила газету.
— Малий засранець. Стій! — наказала Люсі, розвернувшись.
На подив інших людей довкола, він зупинився. Люсі суворо, але стримано повела далі:
— А тепер розвернися і поверни вкрадене.
Хлопчик слухняно виконав команду, і гроші знову повернулися до власниці.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранителька темряви, Поліна Ташань», після закриття браузера.