Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

- І знову про руїни, — промовив він задумливо. — Ти знаєш, де це місце?

Салем поправив плащ і кивнув. - Так, знаю. Вони вже настільки старі, що ніхто й не пам’ятає, чим вони були. Місцеві їх називають 'храмом', але це лише уламки стін і каміння. Ближче до ночі там часто збираються ті, кому немає де подітися: бездомні, злодії, іноді навіть торговці, що хочуть сховатися від сторожі. Але тепер я думаю, що вони можуть ховати і щось більше.

Еріон задумався на мить, а потім його очі засяяли рішучістю.

- Якщо це наш єдиний слід. Підемо туди. Якщо в тебе є інші плани на вечір, зараз саме час розповісти, — кинув він. — Але, схоже, ти з тих, хто не відступає перед такими дрібницями, як прокляті руїни й невідомі охоронці.

Салем ледве помітно всміхнувся у відповідь, пригадуючи всі ті небезпеки, що пережив у минулому.

- Я піду з тобою, хоча б для того, щоб зберегти власну шкуру. — сказав він, оглядаючись на вулиці, ніби очікуючи, що з кожного закутка можуть з'явитися їхні переслідувачі. — Після всіх цих нічних подій розділятися було б нерозумно.

Через кілька годин, Еріон і Салем мовчки прямували до східного мосту, де сонце, вже сховане за обрієм, залишило по собі лиш тьмяний відблиск. Над містом швидко опускалися сутінки, забираючи останні теплі фарби дня. Вітер, прохолодний і вологий, пробирався крізь одяг, а кам’яна бруківка під ногами лунко відбивала їхні кроки.

Руїни, до яких вони прямували, розташовувалися на невисокому пагорбі за межами міста. Їх огортала тривожна тиша, лише зрідка перервана далеким криком нічного птаха. Колись тут, очевидно, стояла велика споруда, але тепер від неї залишилися лише уламки величі, приглушені часом.

Храм, якщо його ще можна було так назвати, виглядав, як залишки іншого світу. Кам’яні стіни, вкриті мохом, мов зеленими ранами, стримано нагадували про минулу славу. Лози, що проросли крізь щілини між камінням, спліталися в химерні візерунки, неначе охороняючи таємниці, які тут ховалися. Частина споруди давно осіла, і там, де колись височіли колони, тепер залишилися лише обломки — мов свідки забутого часу.

Еріон і Салем зупинилися біля входу, напівзруйнованого, але все ще грізного у своїй монументальності. Великі дубові двері, що колись слугували перепоною для непроханих гостей, тепер були наполовину прочинені, покриті глибокими подряпинами, які могли залишити чи то час, чи то чужі леза. Їхня поверхня, мов шкіра старого воїна, несла на собі сліди боїв і років, але навіть зараз випромінювала якусь холодну силу.

Еріон обережно ступив уперед, скоса глянувши на Салема. Той мовчки кивнув і рушив слідом. Всередині було тихо, лише десь у глибині руїн ледь чутно дзижчав вітер, наповнюючи простір незрозумілим шепотінням. Запах сирості й цвілі одразу вдарив у ніздрі, додаючи примарності цьому місцю. Проломи в стелі відкривали вид на темне небо, крізь яке пробивалися лише найяскравіші зорі. Місячне світло, ковзаючи по уламках, створювало химерні тіні, від яких Еріон раз по раз напружувався.

Вони повільно пройшли крізь залишки головної зали. Під ногами інколи ще виднілися шматки мармурової підлоги, з яких час стер майже всі візерунки, залишивши лише натяки на колишню майстерність. Посеред зали стояв масивний вівтар, виготовлений із темного каменю. Його поверхня була вкрита рунічними написами, але ті вже майже зникли, мовби час навмисно намагався стерти навіть спогади про їхнє значення.

Еріон зупинився біля вівтаря, провівши рукою по шорсткому каменю. Салем підійшов ближче, не зводячи очей із решток споруди.

- Що це за місце? — прошепотів Еріон, його голос розчинився в густій тиші.

Салем похитав головою. - Люди давно забули, що тут було насправді. Для них будь-які руїни — вже храм. Але знаю одне: неподалік цих стін часто збираються ті, кого переслідують або хто прагне сховатись. Безхатченки, злодії, іноді навіть ті, хто торгує речами, які краще не показувати на ринку. Та чи це місце справді пов’язане з тим, що ми шукаємо… дізнаємося лише вночі.

Еріон мовчки кивнув, знову оглядаючи залишки стін і зруйнованих колон. Його рука торкнулася руків’я Тінеріза, який холодив пальці навіть крізь рукавичку. Щось у цьому місці було неспокійним, наче самі руїни чекали на них, ховаючи більше, ніж могли показати.

Салем зосереджено оглядав кожен куточок, намагаючись визначити, чи хтось ще може перебувати тут. Він знав, що деякі з тих, хто приходили до храму вночі, були звичайними мандрівниками, але іноді тут збиралися ті, кого краще не зустрічати в темряві.

Еріон обережно оглянув приміщення, шукаючи місце для укриття. Нарешті, його погляд зупинився на невеликому виступі вгорі, який добре ховався в тіні й залишався темним, незважаючи на примарне місячне світло, що заливало нижню частину залу. Він жестом вказав Салему на це місце.

- Здається, ми тут перші, — прошепотів Еріон. — Заховаємось і почекаємо.

Знявши мотузку, яку він прихопив заздалегідь, Еріон швидко закріпив її на одному з уцілілих виступів і майстерно видерся вгору. Салем, хоч і з меншими навичками, також піднявся слідом, підстраховуючи себе рукою. На виступі вони вмостилися так, щоб залишатися непомітними, притискаючись до каменю. Тут, у густій тіні, вони могли бачити весь зал унизу, але самі залишалися прихованими. Місце ідеально підходило для спостереження — ніщо не могло видати їхньої присутності, навіть випадковий місячний промінь.