Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Години минали повільно. Темрява ставала глибшою, і лише подих вітру порушував важку тишу. Еріон і Салем, сховавшись у густих тінях, мовчки спостерігали за залом. Напружена атмосфера змушувала їх дослухатися до кожного звуку, доки Салем не порушив мовчання.
— Знаєш, — сказав він, нахиляючись трохи ближче до Еріона, — я от що подумав. Не питав тебе раніше, бо, чесно кажучи, було не до того... Ну і не хотів виглядати занадто цікавим, — він усміхнувся кутиком рота, — але ти ж маєш розповісти, як отримав Клинок Ночі. Через що довелося пройти?
Еріон ледь помітно всміхнувся, зітхнув і обвів поглядом зал.
— Це було... складно, — коротко відповів він, але вже бачив, що така відповідь Салема не влаштує.
— Складно? — перепитав той, підіймаючи брову. — Це точно вся історія? Бо поки що звучить, ніби ти просто загубився і випадково натрапив на старий меч.
— Не так усе було, — сказав Еріон, трохи скривившись. — Першим випробуванням було зіткнення з... моєю тінню.
Салем знизав плечима.
— Знаєш, я завжди казав, що твоя самовпевненість рано чи пізно знайде собі ворога. Але не думав, що в прямому сенсі. І як це виглядало?
— Виглядало... як я. Але перекручений, спотворений усім, що я намагався забути: страхи, помилки, слабкості, — голос Еріона звучав рівно, але в його погляді промайнув тіньовий спогад. — Він говорив до мене, як до старого друга, який знає про тебе все найгірше.
— Чудовий друг, — пробурмотів Салем, витягуючи кинжал і обертаючи його в руках, немов для заспокоєння. — І що ти зробив?
— Бився з ним, — відповів Еріон, ледь усміхнувшись. — Але кожен удар... був немов ще однією лекцією про те, який я невдаха. Уявляєш, б’єш когось, а він натомість кричить тобі в обличчя всі твої найгірші спогади.
— Чудова терапія, — хмикнув Салем. — І що, допомогло?
— Довелося прийняти, що він — це частина мене. Лише так вдалося перемогти, — відповів Еріон, стискаючи руків’я кинджала. — А далі був туман.
— Звісно, був. Туман же — класика всіх проклятих випробувань. От тільки не кажи, що знову щось шепотіло.
Еріон на мить замовк, і Салем зітхнув.
— Шепотіло, — нарешті підтвердив той. — Але цього разу це були мої власні думки, спотворені і лиховісні. Вони змушували сумніватися в собі, повторюючи те, чого я найбільше боявся.
— Мені це нагадує, як я намагався переконати мого першого клієнта, що вкрадений посох — оригінал, — з гумором сказав Салем. — Звучить жахливо, але цікаво. І?
— І я пройшов це. А потім був Ірмар. — Голос Еріона став нижчим, холоднішим.
— Хто це? — перепитав Салем, наче почув щось зовсім неприродне.
— Охоронець Клинка. Величезний воїн у чорній броні. Його меч здавався вирізаним із самої ночі, і він заявив, що я не гідний Клинка.
— І ти довів, що гідний? — Салем криво всміхнувся. — Це я хотів би побачити.
— Ні. Він майже знищив мене, — Еріон насупився. — Але я зумів показати, що готовий віддати все за право володіти цим Клинком.
Салем тихо присвиснув.
— Ти вбиваєш тіні, слухаєш прокляті голоси і розмовляєш із демонічними охоронцями. Чим більше я слухаю, тим більше думаю, що ти або божевільний, або в тебе дуже поганий смак на пригоди.
Еріон усміхнувся, але не встиг відповісти. Раптом його погляд зупинився на вході до зали. Він штовхнув Салема, привертаючи його увагу, і вказав на рух, що ледве проглядався в темряві.
— Схоже, скоро дізнаємось, чи мої пригоди скоро не закінчаться, — тихо промовив він.
У темряві з’явився ледве помітний силует, що обережно ступав у глибини зали, а за ним ще один. Вони рухалися настільки тихо, ніби ледь торкалися землі, і Еріон зрозумів: це були не випадкові шукачі прихистку — це були ті, кого вони чекали. Еріон обережно штовхнув плечем Салема, привертаючи його увагу, поки той дивився в інший бік. Коли Салем обернувся, Еріон ледь помітним кивком вказав на групу гостей, які щойно увійшли. Їх було п’ятеро, і вони рухалися впевнено, як люди, які добре знали це місце. Вони крокували мовчки, не озираючись, усі вдягнені в темне, що зливалося з тінями навколо. В очах деяких з них відблискувало холодне світло місяця, а кожен рух видавав ретельно контрольовану обережність. Попереду йшов чоловік, схожий на ватажка: його постать була виразніша, а кроки — рішучіші. Він підходив до вівтаря, не знижуючи темпу, ніби точно знав, що має зробити.
Еріон і Салем затамували подих, спостерігаючи за незнайомцями. Вони зупинилися біля старого кам'яного вівтаря, і ватажок обережно поклав руку на його поверхню, наче пробуджуючи щось, що спало в камені. За мить він почав шепотіти слова, які губилися у тиші, але їх відлуння на мить заполонило простір храму дивною напругою. Троє з інших стали навколо вівтаря, склавши руки в знаковому жесті, який Еріон не міг розпізнати, а п’ятий — низький і кремезний — вийняв із-за пазухи кинджал, схожий на той, що Еріон і Салем вже бачили раніше, з чорним лезом, що мало прожилки обсидіану, наче смужки тіні.
- Що вони роблять? — ледве чутно прошепотів Еріон.
- Це ритуал, — відповів Салем. Його голос був тихим, але напруженим, а очі невідривно стежили за діями незнайомців.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні Лендорну, Радомир Український», після закриття браузера.