Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Поки всі, у тому числі й Даріо з Андре, ішли до будинку, туди, де чекав святковий стіл, Лів затрималася, щоб обійняти ще й Кіро.
— О, Лів, сьогодні ти перевершила саму себе! — щиро захоплювався хлопець. — І ця сукня... Але, о! Я, здається, зрозумів у чому головний секрет! Сьогодні я певно вперше побачив твою посмішку. І вона тобі невимовно личить!
— Дякую, мій юний підлабузник! — Лів знову сліпуче посміхнулася. — Ти теж чудово виглядаєш! — комплімент у відповідь народився сам собою. 

— Слухай, Лів! — хлопець світився ентузіазмом. — Може ти погодишся взяти участь у моєму прем'єрному показі? Я вдягну тебе в найкращу сукню з усіх можливих!
— Прем'єрний показ? А як же бренд, на який ти працював? — спитала Лів. — Хіба він не забирає весь твій час?
— Це так... — скривився хлопець. — І мені подобалася моя робота. Але тепер хочу незалежності. Хочу створити власний бренд!
«Амбіційно, хлопче, — подумала Лів. — Але, здається, всі місця зайняті. І кожен із fashion-королів докладає всіх зусиль, щоб зберігати свої позиції і залишатися на престолі».
«А мені здається, ви там заговорилися! — Почула вона думки Андре. — В мені прокидаються ревнощі. І всі вже за столом. Нечемно змушувати нас чекати!»
Для стороннього ока це була доволі дивна вечеря. Більша половина довгого дерев'яного столу, вистеленого білою святковою скатертиною, заставлена ​​безліччю традиційних італійських страв. Навколо сиділа весела галаслива компанія людей. На другому кінці стояло всього два келихи-тюльпани, які зазвичай призначаються для червоного вина, але цього разу їх наповнювала інша багряна рідина. Навпроти кожного з них сиділи Лів та Андре, з ідеально прямими спинами та застиглими усмішками на обличчях. Вони були більше глядачами, ніж учасниками свята. Та Лів це подобалося.

Коли трапеза закінчилася, Кіро приніс зі своєї кімнати гітару й почав згадувати пісні, які співав у шкільні роки. Адалінда почала підспівувати йому.
«Коли вона співає, її голос набагато приємніший», — подумала Лів.
«Що правда, то правда», — почула вона Андре.
«Скільки їй років? П'ятнадцять?» — спитала жінка.
«Тринадцять, — виправив її чоловік. — П'ятнадцять Неріні».
«Усього на кілька років старша за Енжі...», — промайнуло в голові у Лів, але вона поспішила прогнати ці думки.

У будь-якому випадку Адалінда виглядала старшою за свій вік. Її фігура вже ставала жіночною, а в жовтувато-карих очах не було звичайної дитячої безтурботності. Серйозні і трохи сумні дивилися вони з-під чорних, старанно вищипаних брів. Більше за інших дівчаток вона була схожа на синьйору Клементину, і тонкою формою обличчя, і довгим каштановим волоссям, і зростом. Її голос тонкою срібною стрічкою сплітався з тенором Кіро, і це звучало дуже красиво.

Лів дивилася на хлопця, на спритні легкі рухи його пальців, які перебирали струни, витягаючи з них чарівні м'які звуки. Коли він піднімав очі на слухачів, вони здавалися то золотавими, то зеленими. Втім, це була лише гра місячного світла. Чим більше Лів дивилася на нього, тим більше їй здавалося, що він схожий на Артура.
«Ні, я обіцяла собі не думати про нього сьогодні!» — обурився її внутрішній голос.
Але Лів знала, що думки про брата десь там, на задньому плані, все одно стоять застрягшим слайдом. Так було все життя. Тільки якщо раніше вони зігрівали її і дарували солодке передчуття довгоочікуваної зустрічі, то тепер немов обпікали полум'ям, ні, радше часниковим соком.

Місяць, піднявшись на свою максимальну висоту, кутався у напівпрозору хмарку-вуаль. В людях починала відчуватися втома. Тому Андре подякував господарям за прекрасний вечір, ще раз побажав іменинниці довгих і щасливих років, і разом із дружиною залишив гостинну родину.