Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Подивіться на них, — промовила Хемера, не зупиняючись. Її голос був глузливим, але водночас холодним і гострим, як лезо її клинка. — Вони навіть не розуміють, що їх чекає. Так, ну що, хлопчики, розвіємось? — її посмішка стала ще ширшою, коли вона обернулася до своїх підлеглих.

— Так! Розірвемо їх! На шматки! — найманці закричали у відповідь, піднімаючи зброю вгору. Їхній ентузіазм був диким, майже первісним, вони нагадували зграю хижаків, готових розірвати здобич.

Хемера підняла руку, зупиняючи рух. Її очі ковзнули по полю, оцінюючи розташування ворогів. Ополченці стояли біля вузької дороги, яка проходила між двома низькими пагорбами. Місце було стратегічним, але ополченці явно не чекали нападу. Їхні списи були розставлені хаотично, щити опущені, а командир виглядав занадто розслабленим.

— Ви знаєте, що робити, — холодно промовила вона. — Нападаємо з трьох сторін. Усе має виглядати, як атака варварів. Без милосердя.

Група розділилася, зникаючи в траві та за пагорбами. Тільки Хемера залишилася посеред дороги, спокійно крокуючи вперед, її кроки були впевненими, мовби це був парад, а не битва.

— Хто там? — вигукнув один із ополченців, помітивши її постать.

— Одна жінка? — інший ополченець розсміявся, притулившись до списа. — І вона думає нас налякати?

Хемера не відповіла. Вона лише кинула їм зневажливий погляд, а потім підняла руку. Це був сигнал.

Із-за пагорбів з’явилися найманці, атакуючи з обох боків. Гуркіт їхніх кроків і крики наповнили повітря. Ополченці зреагували занадто пізно. Перші стріли впали на їхні ряди, збиваючи кількох із ніг. Командир підняв меч і закричав:

— Утримати позиції! До мене!

Але Хемера вже була біля нього. Її рухи були стрімкими й майже невидимими. Її клинок легко пробив його захист, розбиваючи меч і ранячи щит. Командир упав на коліно, дивлячись на неї зі змішаними жахом і подивом.

— Хто ти? — прохрипів він.

— Твій кінець, — відповіла вона, перш ніж завдати вирішального удару.

Навколо все перетворилося на хаос. Найманці різали ополченців, а ті, хто вижив, намагалися втекти, але були швидко наздогнані. Крики лунали в повітрі, змішуючись із жорстоким сміхом найманців.

Через кілька хвилин усе було закінчено. Поле покривали тіла, і тільки Хемера стояла посередині, незаплямована кров’ю, але з хижою посмішкою на обличчі.

— От і все, хлопчики, — промовила вона, повертаючись до своїх найманців. — Це лише початок.

Хемера, стоячи посеред закривавленого поля, холодно провела поглядом по своїй групі найманців. Її очі блищали від ледь прихованого задоволення від перемоги, але обличчя залишалося серйозним і зосередженим. Вона знала, що ця битва була лише першим кроком у їхній грі обману.

— Так, а тепер всі переодягайтеся у їхній одяг, — наказала вона, її голос був рішучим і пронизливим, ніби клинок. — Ми повинні виглядати як воїни Форлеону.

Найманці не стали заперечувати. Вони мовчки підійшли до тіл мертвих ополченців і почали знімати з них обладунки. Залізо брязкало, тканини рвалися, і в повітрі стояв запах крові, змішаної з потом. Тіла ополченців були холодними, але найманці не відчували ані жалю, ані огиди. Вони виконували накази, як і личило тим, хто звик жити заради золота.

Один із найманців, великий чоловік з густою бородою, підійшов до тіла командира. Його обладунки були значно кращими, ніж у решти. Він зняв із нього шолом і натягнув його на свою голову.

— Виглядаю, як справжній герой Форлеону, — промовив він із глузливим сміхом, але швидко замовк під холодним поглядом Хемери.

— Ти будеш виглядати, як труп, якщо твої дурні жарти нас викриють, — попередила вона, її голос став низьким і грізним. — Тут немає місця для жартів.

Вона сама підійшла до одного з тіл, нахилилася і зняла з нього плащ із гербом Форлеону. Зачистивши його від крові, Хемера повісила його собі на плечі, виглядаючи тепер, як справжній воїн із загону прикордонної охорони. Її посмішка була зловісною, і в її очах блищала прихована насолода від ідеального обману.

— Тепер слухайте мене уважно, — продовжила вона, коли всі були готові. Її голос був як командний барабан, що пробуджує дисципліну. — Ми прямуємо до села імперії під їхніми знаменами. Усе має виглядати, як напад Форлеону. 

Найманці мовчки кивнули. Їхні очі блищали вогнем насильства і жадоби, але вони розуміли всю серйозність її слів. Хемера подивилася на них востаннє, переконуючись, що всі її накази зрозумілі.

— Гайда! — вигукнула вона, і група рушила далі.

Тіні від заходу сонця простягалися довгими смугами по полю, змішуючи кров і пил із землею. Їхній план був у дії, і тепер лише час покаже, чи спрацює цей хитрий задум.

Хемера разом із найманцями, переодягненими в обладунки воїнів Форлеону, наближалася до села імперії. Західне сонце занурювало край у теплі відтінки золота і червоного, але це зовсім не пом'якшувало похмурості їхнього завдання. Пил піднімався з-під їхніх ніг, і тільки шум вітру та хруст гілок під чоботами порушували тишу.

Нарешті вони дісталися до невеликого села. Це був спокійний куточок із кількома хатами, оточеними полями, де ще працювали селяни, збираючи залишки врожаю. Біля входу в село стояла проста дерев’яна табличка з назвою, яка вже наполовину стерлася часом. Видно було, що тут жили люди, далекі від війни і турбот великих королівств.

Хемера зупинилася, піднявши руку, і вся група зупинилася за нею. Вона провела поглядом по селу, оцінюючи розташування будинків і місцевих жителів, які навіть не помітили їхнього наближення.

— Ви знаєте, що робити, — тихо сказала вона, обернувшись до своїх підлеглих. Її голос був холодний і твердий, як сталевий клинок. — Ми повинні виглядати, як справжні воїни Форлеону. Спершу захопимо центр села, а потім...

Вона не закінчила, але її жорсткий погляд і холодна посмішка дали зрозуміти, що "потім" означало смерть і руйнування.