Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Платня помірна...

— Геть.

Вона зникла, обдарувавши його зневажливим смішком. Примітивні, затерті слова про кохання вдарили неочікувано боляче, немовби срібним лезом у спину, відімкнули заборонену комірчину в серці, оголили тонке і заповітне. Майя!

Пилип заборонив собі згадувати про кохану, але вона ввижалася у чорних косах, доносилася у звуках дівочого сміху, марилася в далеких постатях. Жоден екзорцист не міг би вигнати її незримої присутності, і Пилип того не бажав: спомини про Майю були його скарбом. Єдине кохання життя... Хотілося встигнути промовити це в її прекрасні вічі, пояснити, чому так повівся з нею, чому розбив її серце і зник, як боягузливий покидьок...

Але бозна-де тепер її шукати.

Він блукав у полоні тіней минулого, вдивлявся у порожнечу самотності, втратив лік часу, коли раптом віддалений голос змусив його спинитися і прислухатися: чи не обманює слух?

— Київський замок був приречений від самого початку, бо спорудили його на поганому місці. У давнину на те місце двічі на рік приходили вовки з усіх навколішніх лісів і влаштовували шабаш...

На межі між возами і наметами горіла велика ватра, довкруж зібралося чимало люду. Олефір безцеремонно проштовхався, допомагаючи собі ліктями, аж поки не побачив оповідача.

— Сім ночей поспіль вовки вили безперервно, а домашня скотина трусилася від страху: пси скавуліли, корови ремигали, вівці бекали. Містяни не могли і очей стулити. Але шабаші терпіли, бо Кий, Щек, Хорив і Либідь при заснуванні міста дали вовкам право на щорічні збори, а порушника тих шабашів чекала страшна смерть.

— Не давали вовкам такого права! — обурився хтось.

— А ти там був? Стулися! — гарикнули у відповідь. — Продовжуйте, пане.

Кобзар сидів на колоді біля вогнища, прямий і зосереджений. Очі заплющені, в руках пляшка з водою.

— У часи Речі Посполитої один литовський князь вирішив збудувати на тому місці замок, бо дуже сподобалося воно йому. Відмовляли князя найповажніші кияни, але той не слухав: звелів у ніч шабашу влаштувати облаву і винищити всіх вовків. Так воно і сталося, після чого замок збудували, — вів далі кобзар, не розплющуючи очей. — Аж за кілька років вночі біля стін з'явилася величезна вовча зграя!

Якась дівчинка голосно зойкнула, від чого слухачі розсміялися. Кобзар і сам усміхнувся.

— Всі споглядали, як зграя біжить уздовж мурів, коло за колом, коло за колом. Вартові не стрималися, почали з переляку стріляти, кидати у звірів смолоскипами! А вовки навіть уваги не звернули, все бігли навколо замку химерним ланцюгом, а зникли лише зі світанком.

— А як той замок звався? — не вгавав невідомий скептик.

— Замок Стули-Пельку! — відповіли йому. — Ви не зважайте, пане кобзарю, розповідайте.

Той відпив із пляшки.

— Удень у замку спалахнула пожежа — і така могутня, що насилу загасили, — здавалося, що кобзареві очі під повіками не рухаються. — Вдруге вовче коло з'явилося перед тим, як замок спалив кримський хан... А останній раз зграя оббігла навколо фортеці перед тим, як козаки батька Хмеля спалили її дотла. Так і зник проклятий замок назавжди, але історія про нього живе й донині.

Кобзар замовк, і кілька секунд чулося лише потріскування ватри.

— Що за казка така дурна...

— Голова твоя дурна! Це насправді оповідь про Сірий Орден!

Слухачі засовалися, заворушилися, чим Пилип і скористався, аби пройти до вогнища.

— Кажуть, буцім у люципера нема сраки, у нього там друга морда. Коли покажеш йому сраку, то він тікає із заздрощів! Так само з харатерниками.

До розмови на дражливу тему срак і характерників приєдналося чимало охочих, а Пилип там часом підсів до кобзаря.

— Мав би дукач — віддав би, слово честі, — мовив сіроманець. — Вітання, Василю.

Кобзареве обличчя витягнулося у здивуванні.

— Матінко рідна! Пилипе, невже ти?

Василь широко посміхнувся, розвів руки і завмер. Олефір обережно обійняв старого знайомця. Скільки крові пролилося від їхньої останньої зустрічі!

— Оце так здибанка, — кобзар покрутив головою, прислухаючись довкола. — Ти тут один?

— Уся ватага! Ніби у старі добрі часи. Ми встали край табору, окремо від усіх. Приєднаєшся до сірого товариства?

— Ще й питаєш! Веди мене, друже.

Пилип оглянув заплющені очі кобзаря, мить вагався, чи варто питати, і таки наважився:

— Те, що писали торік у газетах — правда?

— На превеликий жаль — правда.

Василь сперся на костур, неквапом звівся. Обережно витягнув ліву руку перед собою, і Пилип поклав долоню собі на плече. Теревені навколо водночас стихли.

— Йдете, пане кобзарю? — стривожено спитали. — Куди це ви? А заспівати?

— Від тебе подалі, йолопе! Якби не перебивав своїми дурнуватими заувагами, то і заспівав би!

Кобзар прибрав руку з плеча характерника, скинув шапку, вклонився з обіцянкою повернутися, аби зіграти шановному панству кілька дум, і висловив щирі сподівання, що панство належно оцінить почуті оповідки. Панство віддячило хто скільки змогло, і Василь ловким рухом згріб усі монетки з шапки.

— Оцінили кепсько, — пробурмотів Матусевич, крокуючи за Пилипом. — Навіть таляра не збереться. Ох, лихі часи...

— Вмієш рахувати монети пальцями? — характерник помахував позиченим костуром.

— Не просити ж незнайомців рахувати за мене, — відповів Василь. — Діло нехитре! Перебираєш по черзі, кожна монетка від задрипаного шеляга до поважного дукачика свою форму, вагу, буртик і рант має... Складаєш разом у голові та й готово. Я швидко призвичаївся! З банкнотами вже складніше. Та й чужі обличчя мацати я досі не навчився, невдобно якось...

Поки Василь оповідав про лиця та гроші, а також силувався пригадати, коли востаннє тримав дукача, Олефір привів його до сіроманського табору, де вже зачекалися.

— Варгане, трясця! Куди ти завіявся? — Катря почувалася виїзною, що дозволила йому піти самотою, от і накинулася першою.