Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Ми вже подумали... — приєднався було Северин, аж тут роздивився гостя. — Овва!

Пилип випхав Василя перед собою.

— Дивіться, кого надибав.

Кобзар манірно вклонився:

— Доброго вечора, шановне сіропанство!

— Василь Матусевич, щоб мене грім побив, — Еней махнув здобутою десь пляшкою самогону. — За таку зустріч варто випити!

— Йди-но сюди, друже! — Ярема полишив ложку, якою помішував вечерю, і стиснув кобзаря в обіймах. — Така приємна несподіванка!

— Інструмент, — прошипів напівзадушений Василь. — Не пошкодь інструменту!

Востаннє гуртом вони збиралися на весіллі Северина і Катрі — в іншому житті, у мирній країні, біля живої Буди, під незрубаним дубом Мамая.

— Мама передає вітання! — Савка приєднався до загалу, жваво розмахуючи мотанкою.

Віра Забіла тоді була жива. І решта осавул також.

— Чи тут присутня мати шановного Савки? Перепрошую, пані, і вам вітання, — кобзар вклонився у бік Павича.

Гнат від реготу аж навпіл склався.

— Він кличе мамою ляльку, — пояснив розгубленому кобзареві Пилип.

Кобзар форкнув і собі приєднався до сміху. Савка не збагнув, чому всі регочуть, поводив здивованим поглядом, а потім теж захихотів.

— Чи малятко з вами? — спитав Василь. — Соромно зізнатись, але я тільки-но згадав, що на весіллі Катря була при надії — а я досі не знаю, хто народився!

Характерниця спохмурніла.

— Ні, Оля далеко... У безпеці.

— Дівчинка! Пречудово, — кобзар зааплодував. — Безпека дуже важлива у воєнний час. А на кого більше схожа Оля, на маму чи тата?

— На Северина, — сказала Катря.

— На Катрю, — сказав Северин.

Пилип дивився на дружні обличчя, осяяні усмішками вперше після ночі аркану, і відчував до кобзаря вдячність за цю випадкову зустріч. Нічне перетворення забулося... Потім вони згадають — таке не забувається — але вже без того жаху.

— Що сталося з твоїми очима? — спитав Чорнововк.

Пилип обмінявся з Катрею поглядом: ти не розповідала? Хіба все пригадаєш, відповіла Катря.

— Не чув? — здивувався кобзар. — Тогоріч навесні тільки про це у новинах і сурмили!

— Северин потрапив до полону. Багато новин пропустив, — пояснила Катря.

— Співчуваю, — Василь струснув плечима, ніби його пронизало холодом. — Сподіваюся, то були не білі хрести, і твої очі досі при тобі, Северине.

— Це хорти таке вчинили?!

— Божі воїни спрагло хотіли дізнатися, що мені відомо про вовкулак, нечестивих прислужників диявола, позаяк загальновідомо, що кобзар Матусевич — клятий запроданець і близький їхній товариш, який славить кривавих перевертнів у своїх кепських співанках, — Василеві слова сочилися отрутою. — Господи, та я розповідав усе, що завгодно, коли вони підступилися до лівого ока! Зізнався їм навіть у вбивстві Авеля! Та їм було начхати. Вони просто хотіли скалічити мене, а вся маячня про допит була лише ширмою. Не питай, як вони це зробили... Коли підступилися до правого, я був ладен на будь-що. Волав, ридав, молив, заклинав, благав навколішках, чоботи цілував — усе марно. Вони насолоджувалися моїми приниженнями, яких я собі не вибачив і навряд коли вибачу, а потім засліпили.

— Сучі виродки!

— Оскільки я був не останнім співцем у гетьманаті, то розголос покотився гучний. Газетярі писали про «злочини неконтрольованих фанатиків за державний кошт». Усі приставали на мій бік, але мені було байдуже. Я лежав і мріяв про те, що рипнуть двері, на порозі стане чорнокнижник, який повідає про можливість повернути зір, бо за таке я був ладен душу продати! Але чорнокнижник не приходив. Натомість усі мені співчували. Найбільші бовдури слали листи, яких я більше не міг прочитати. Співчуття, співчуття, співчуття! Наче те сране співчуття могло повернути зір, чорт забирай! Слова, які одразу забувають і живуть собі далі, бо в їхніх співчутливих життях нічого не змінилося...

Василь зітхнув.

— Загалом, вийшло так, що пан гетьман особисто вступився за вбогого сліпця, видав мені роль особистого радника з якихось там питань і призначив виплату, себто відкупну.

Ярема мовчки сплюнув у вогнище.

— Я боявся вічної темряви... Жити у страху до кінця життя, чи переступити його? Зрештою, не я перший, не я останній... Звикав довго. Вічно перечіплявся, губив речі, бився лобом, колінкував, врізався у стіни і людей... Чимало разів мене обкрадали, — Василь махнув рукою. — Ось так, друже мій, я поплатився за приязні стосунки з Сірим Орденом.

— Вибач, Василю. Я не знав, — мовив Северин.

— Рани зашрамувалися, — Матусевич підніс долоні до заплющених очей. — Кобзарі мусять бути незрячими, еге ж? Хорти повторювали цю фразу, коли... Ви зрозуміли.

— Пам'ятаєш тих мерзотників?

— Пам'ятаю, — відповів кобзар. — Імена. Обличчя. Особливо обличчя. Зовнішність ката напрочуд добре врізається у пам'ять, коли стає останнім побаченим образом.

— Ми помстимося їм, Василю. Обіцяю.

— Нема кому мститися, Северине. Обох призвали до війська, обоє полягли під Полтавою. Кінець.

— Шкода, — сказав Гнат. — Занадто легка смерть для таких виродків.

— Та я досі живий! І чую запах каші з салом, — Василь з ентузіазмом потер руки. — Може, нагодуєте нещасного сліпця?

Усі, крім Савки, сіли до вечері — Павич заснув, утомлений безсонною ніччю напередодні. Гнат запропонував товариству самогону, проте всі відмовилися, чому Бойко тішився, адже прифронтовий попит перетворив будь-яку випивку на нелегку здобич.

— Я вважав вас утікачами, — Василь мав талант їсти і провадити розмову водночас. — Якщо вже відверто, то я вважав вас мерцями. Хоча плекав примарну надію, що ви зуміли дати драла!

— Ми і були втікачами, — відповіла Катря. — Всі, крім Яреми — він пішов воювати.

— Про страхітливого Циклопа всі чули, — кивнув Василь.

— Тобі, Малюче, пощастило на одне око більше!

— Краще би мені пощастило на одного родича, — відповів Яровий.